Читати книгу - "№2"

На наступне заняття до мене прийшов 49-й.

Фіалкові очі з добровольцем заарканили хлопця з іншого факультету. Рус, хвилясте волосся назад, голубі очі зі сміховинкою, легка ріденька щетинка (куди ж без неї) і рум’янець, коли хвилюється. Я думав, у сучасного покоління вже немає рум’янців від зашаріння — виявляється, є. Сумую за цією емоцією — зашарінням. Раніше вона в мене була, а зараз моя психіка вже так видресувана, що більшість речей сприймаю дуже стійко, не подаючи й знаку. А хотілося б отак зарум’янитися, як новачок, коли я почав його розпитувати, перш ніж презентувати аудиторії.

— У нас така традиція. Новачок виходить на середину і в довільній формі каже те, що хоче сказати. Потім має відповісти на 5 запитань від студентів і 3 від мене. Готові?

— Спробую.

— Уперед.

— Мені подобається все нове. Я з колегами заснував Лібертарні студії, куди для інтелектуальних бесід запрошуємо різних цікавих людей. От вас хочу запросити. Прийдете?

— Прийду. Далі.

— Я з Центральної України. Там загалом люди не хочуть нічого, крім стабільності. Аграрна свідомість, зовсім пасивна. Сонне царство. Усі мріють про Київ як про закордон. Я зразу вирішив звідти виїхати. Львовом я марив. І не помилився. Для мене це столиця. Якби не ви — країни вже не було б. І мови вже давно не було би, була би друга державна мова суржик, а перша — російська. І традицій народних без вас не було б. Не було би вас — була би напів-Росія. Я не задовго говорю?

— Ти маєш право казати те, що вважаєш за необхідне. У цій аудиторії не існує неправильних думок.

— Загалом основне я вже сказав. Наступного вівторка ви зможете? На шосту.

Піду, звісно, на Лібертарні студії до Сепаратиста — таке поганяло новачкові з Центральної України дали студенти. Тема різностей і відмінностей абсолютно не лякає моїх студентів і не височіє над ними статтею Конституції. Я привчив їх геть усе сприймати дискусійно й прокламаційно. Я думав, вони у своїх 5-и запитаннях розвинуть тему крайньо децентралістських поглядів — нічого подібного. Їх цікавили його враження від Львова, його наміри чи їх відсутність їхати вчитися за кордон, а одна дівчина запитала про наявність чи відсутність другої половинки, на що він відповів загадковим рум’янцем.

Повертаючись із університету, я проходив повз пром­зону з глухою бетонною стіною, яка так і просилася для ґрафіті чи спрей-арту. Я мав час, тому ретельно роздивився всю панораму стіни — і несподівано для себе побачив комп’ютерну томографію мозку моєї країни. Я закам’янів.

Написи: «Не бухай», «Герої не вмирають», «Таня — сука», за ними — яскрава веселка, за нею — чорна не­смілива свастика, а між ними — симпатична мавпочка.

Моя країна дивилася на мене з цього аксіологічного панно на бетонній стіні. Каша з голови цілої країни висипалася ось сюди й набула вистиглої завершеності. Стовбичачи перед цим одкровенням у ґрафіті, у ньому я ясно побачив маяк сьогодення, його кратер, його перцем приправлене бачення. Я захотів стати всенародним двірником, який зранечку прийде на загаджену колективними кашами площу і змете з лиця Землі всі ці ймовірні «якби»: якби ми мали свою державу, якби в нас були свої провідники, якби нас ніхто не гнобив, якби нас ніхто не чіпав... Мені захотілося одним махом ампутувати цілий пласт історії, який знеісторює нас теперішніх. Але ж хто дасть? Моїм співгромадянам так важливо бути історично нещасливими й гнобленими, їм так необхідне універсальне алібі теперішньої імпотенції, їм так стає в пригоді вічна апеляція до чорної епохи бездержав’я! Мене змушують ділити себе на масу, аби після дорівнює отримати фарс, колючий дріт поразок, гарматне м’ясо недореволюцій, арену дволиких істин, що п’ють між собою на брудершафт під овації сліпців. Мене змушують пити мікстуру від багатства й антибіотики від чесного успіху, і всі ми до останньої мембрани вже заліковані від прямого погляду в дзеркало.

Поки наші поля готуються розкрити свою теплу ріллю перед варягами, наші Літурґії перепивають кров Христову, її на всіх забракне; ми не маємо нічого, маючи все; ми — чуйні порадники всім, окрім себе; ми — катовані виборами й перевиборами, нам по цимбалах, бо цимбали — наше все; ми сакральні у своїй наївності, вдивляємося в нові шанси втомлено і недовірливо, ніби сідаємо в машину ґвалтівника на нічній естакаді; ми гірляндами світимося в моменти руйнування й деструкцій; ми навіть переможні звитяги й наступи здійснюємо в тернових вінках, бо навчені життям, а наша мудрість — це товстезний конспект компромісів, в якому нічого не розбереш; ми спершу хочемо, потім не можемо, а потім не хочемо могти, аби не злити Богородицю, яка любить терплячих, адже покірне теля дві мамки ссе, а дурних і в церкві б’ють; ми заповзято пишемо хрестоматію різноманітних спроб покращити себе шляхом поділу чужого, і почесні виборці біжать, аж спотикаються, несуть у руках не лінзи крупних діоптрій, а рожеві окуляри, в яких цілодобово триває інформаційний телемарафон із присмаком телемарафету, і серця заспокоюються на детекторі брехні й вечірньому кварталі, їх уже не тривожить, що Таня — сука, а свастика вже не відсилає до ґеббельса, вона стає емблемою відважного батальйону, перед яким варто стати на коліна; ми конвеєрно клепаємо мартирологи, оскільки мертва матерія не передбачає відповідальності перед собою, а ілюзії дзюрчать однаково красиво у будь-якому роті, слова жонґлюються однаково вправно в усіх випадках, а хто захоче розрубати пута — того в петлю; герметично зачинені двері захищають нас від рятівного психоаналізу, який рано чи пізніше таки доведеться пройти, щоб не пройти мимо свого життя. Який же я смішний... Життя... Життя не ціниться, бо понад усе країна, а не життя в ній.

— Ви — продукти міжчасся, — сказав я своїм студентам на одному з «пофілософствуємо». І сам злякався свого ж вердикту.

Я люблю ці фіалкові очі на гальорці, люблю їхній максималізм, їхній випендрьож — і водночас розумію, що на моє і їхнє покоління випало прокляття жити на розтяжці між часами. Мої студенти є нагуляними дітьми совка і лібералізму. Їхні батьки є їхньою отрутою. Хоча ці молоді, амбітноносні дітиська календарно народилися вже в новій країні, вони ще встигли по­плавати в утробі совєтчини, патерналізму й продажного мовчання, що передує згрупованому цькуванню тих, хто подасть голос першим. Вони ще встигли наковтатися червоних піґулок проти свободи.

Їхні батьки виховували