Читати книгу - "Маринчина лялька"

Мирося поверталася назад задихана, а я вже наставляю до неї пляшку:

– Біжи, мені майок на витирання назбирай!

І це Миросі в радість! Швидесенько бере вона до рук пляшку і летить, як вітер, на берег. А там вилізе вверх по ясені, та й визбирує поміж його листям голубеньких комашок, трохи більших від бджоли, із зеленими переливами на спинках, напихає ними повну пляшку і біжить назад додому. А я з них роблю ліки: заллю майок горілкою, закупорю міцно корком і несу у темне й холодне місце.

Якось згадала при Миросі про її батька.

– От як твій батько та дуже пив горілку! – кажу. – Я колись поставила це натирання в комірчині. Воно ж недобре і смердюче, бо на жуках! А він і його знайшов, та й висушив до дна!

– Геть з майками?… – не йме віри Мирося.

– Геть із майками, цілу сороковку випив!

– Повну-повнісіньку?… – й губи покривила, стало бридко.

До сну вона лягає спати з Ганею.

– Ганю, розкажи мені казочку, – просить.

– Про кого?

– Про козу-дерезу.

І доросла сестра розказу, вже вкотре. Мирося добре цю казку знає, але дуже любить, щоб їй ще і ще казали.

– А тепер про Івасика-Телесика.

– Ну, слухай…

Ганя розказує, а маленька Мирося, мабуть, уявляє, як це той бідний хлопчик втікає від злої Баби Яги і лізе на високе дерево, як вона хоче його вхопити. Миросі дуже страшно і шкода Івасика. Вона починає пхинькати, вже й плаче.

– Ти знов?! – спиняю той плач. – Це ж просто казка! Ану мені затихни! Ганю, не розказуй дитині на ніч більше про таке, чуєш?! Спіть…

А тоді почали кудись летіти літаки. Прямо над нашим селом. День за днем…

– Це хоч не війна? – перепитувала Мирося в мене, або в сестер, у сусідів.

– Хто його знає…

– А як почнуть на нас кидати бомби?!

– Будемо ховатися…

І дитина моя несамовито кричала і втікала із дороги у кущі, падала в траву, закривала руками очі й плакала. І так кожного разу, як тільки почує, що гуде літак.

– Та хто це там так страшно виє?! Тільки на серце ляку наганяє… – перемовляються між собою жінки.

– Так то ж Мирося!

– Це котра?

– Ну та! Маринчина лялька! – кажуть.

– От уже ж страхопуд росте…

Та не тільки одна моя Мирося тих літаків боялась. Усі люди боялися.

Бо тоді тільки й розмов було – що про війну та їжу…

Працюй у колгоспі,

Будь передовою,

Я буду учитись,

Змагатись з тобою.

Миросі моїй шість років, час було б і до школи збиратися.

– Антосі уже купили Букваря! – вона радіє, аж кричить, і заглядає пильно в очі. – А мені коли купите?

– І тобі купимо, аякже! – обіцяю.