Читати книгу - "Крути 1918"

«Треба поспішати…»

Нарешті комісар поклав на стіл конверт із документами і кивнув охоронцеві. Той подав Олексі саквояж і відступив убік.

— На все добре, комісаре, — вклонився Савицький.

Комісар кивнув і провів поглядом «нового товариша». Він був цілковито спокійним: документи, які на майбутніх перемовинах могли спричинити скандал, уже ніколи не будуть оприлюднені.

А ось Олекса не був спокійним — не про документи він зараз думав, а про те, як захистити брата. Ще хвилина — і той забіжить на станцію, побачить і… І все закінчиться. Закінчиться назавжди.

Цього не можна було допустити.

Олекса різко обернувся і, вихопивши з кишені маленький пістолет, почав стріляти. Охоронці миттєво впали, а ось комісар, на жаль, тільки отримав поранення й спромігся двічі вистрілити в Олексу. Схибити з такої відстані він не міг — і не схибив.

Поранений Олекса притулився до стіни. Місія, виявляється, була не завершена, та її продовжив його брат.

Андрій увірвався в кімнату і скам’янів, не очікуючи побачити тут Олексу. Мимохідь він помітив якийсь рух.

Це бачив і Олекса — комісар тягнувся було за пістолетом, але… Усе було скінчено.

— Брате, як ти тут?.. — Андрій нахилився над Олексою, який сповз на підлогу біля стіни.

Олекса підняв очі на брата і перевів погляд за вікно. Сили залишали його, а сказати треба було ще дуже багато… Аби лише встигнути.

— Слухай уважно… Ти випадково став свідком важливої політичної операції батька. Ці папери мали потрапити до рук більшовиків і змінити хід подій. Задум майже вдався. Мені повірили. Для України це був шанс…

Олекса зупинився і спробував відкашлятися. Горлом пішла кров.

«Шкода, усе скінчилося дуже швидко. Нехай брат спробує, тепер його черга».

— Олексо… зачекай. У мене є кінь. Я відвезу тебе до ешелону.

— Не перебивай, брате… — Дихати було дедалі важче, і Олекса поспішав. — Часу обмаль… Андрію, головне: передай ці папери батькові. Саквояж облиш. Можливо, задум іще спрацює.

Тепер усе було сказано. І тільки зараз Олекса по-справж­ньому поглянув на молодшого брата. Побачив його обличчя в крові і якийсь незнайомий, страшний вираз очей.

— Ну ось, малий, схоже, тепер і ти знаєш, що таке війна…

Старший брат знову закашлявся. Кров, стікаючи з куточка рота, проклала доріжку по шиї.

— Олексо… Я зараз, тільки не помирай.

Андрій підвівся, щоб привести коня. Але дихання брата за спиною затихло — і він обернувся, зрозумівши, що вже не встигне йому допомогти.

Олекса сягнув рукою в кишеню куртки й витягнув заповітну коробочку. Кволими пальцями відкрив її і…

І для старшого з братів Савицьких усе закінчилося. Обручка покотилася по підлозі й зупинилася біля ніг Андрія.

Розділ 22. Гірка ціна

— Татусю, ну де ж вони? — Марічка, молодша сестричка Альтиста, трясла батька за руку.

— Не бачу поки що, дитино… Але зараз будуть. Потерпи.

За два кроки від Марічки витягали шию подруги Софії — Олеся й Оксана. Трохи далі вдивлялися в порожні колії бабуся Валерки, дід Володі… На пероні було велелюдно, усі погляди були спрямовані в один бік. Рейки губилися в тумані.

— Що відбувається? — обурилась Оксана. — П’ять годин тому мали повернутися.

— Ну, шерочко, часи такі… Може, щось із залізницею чи від червоних відбиваються.

— Почекаємо, шерочки. — Софія обійняла подруг за плечі. — Почекаємо. Вони обов’язково приїдуть.

Батько Альтиста спробував відвести дочку в тепло.

— Марічко, ходімо у вокзал, погрієшся, а коли потяг прийде, ми побачимо. Ходімо…

Та дитина заперечно похитала головою. Вона мусить дочекатися брата. Тут!

— Маленька, — перед дівчинкою присіла Софія. — Йди в тепло. Обіцяю: щойно потяг прийде, я тебе покличу.

Дівчинка вперто стиснула губи. Якби було можна, вона б ухопилася за перон руками.

— Ну гаразд, маленька. — Тато ласкаво обійняв дівчинку за плечі. — Тоді хоч пригорнися до мене. Все тепліше…

— Ой, тату, глянь! Он вони! — З туману поволі виповзав довгоочікуваний потяг.

Батько Пипського скам’янів. Йому від самого початку дуже страшно було йти на вокзал. Якби не донечка, він залишився б удома…

Ось-ось мала розпочатися звичайна метушня, як на всіх вокзалах, коли нарешті прибуває довгоочікуваний потяг. Та не цього разу… Потяг зупинився, з вагонів почали ді­ставати ноші з пораненими. Непритомні хлопці, скривавлені бинти, запах пороху, чаду й лиха…

— Господи, який жах, — прошепотіла Олеся. — Шерочки, який жах…

Це була смерть — смерть лише за півдоби від них усіх, котрі ще вчора ображалися на братів, друзів і коханих за те, що ті не залишилися вдома, втекли «на війну».

Пероном пробивався генерал Савицький. Десь тут мав бути його молодший син. Про долю старшого він не дуже непокоївся, адже Олекса іноді зникав на півроку, а то й на рік.

Роззиралася на всі боки і Софія, впевнена, що з Андрієм усе гаразд, він просто ще не вийшов з вагона.

— Ну де ж ти, Андрію? — прошепотіла дівчина.

— Софійко, ти не бачиш Володі? — спитала Олеся, яка стояла поряд.

— Ой, гляньте, шерочки! Он той офіцер, з яким наші вирушали… Пане офіцере, здрастуйте!

Отаманський чекав, що почнуться розпитування, і намагався зберігати спокій. Але почуття сорому за те, що він, бувалий офіцер, повернувся без єдиної подряпини, а хлопці, які довірили йому свої життя, загинули, не дозволяло підняти очі.

— Здрастуйте, панночки.

— Скажіть, пане офіцере, а де Володя, Валерка? Ой, студенти Гойда і Засуха? Вони в цьому вагоні?

Отаманський ще раз зітхнув, важко й безнадійно.

— Декілька хлопців загубились…

Від цих слів Олеся заціпеніла.

— Загубились, пане офіцере? Тобто як «загубились»? — голос дівчини зірвався на крик.

Вона й сама вже збагнула, що це означає. Збагнула, та не могла змусити себе в це повірити.

Повз дівчат протиснувся Пипський-старший. Маленька Марічка міцно трималася за його руку і першою заглядала у вагони. Але брата ніде не було.

— Татусю, ну де ж він?

— А ми зараз у пана офіцера спитаємо, дитино.

— Здрастуйте, пане офіцере, — підняв капелюха старший Пипський. — Григорія нашого не бачили? Григорія Пипського?

Отаманський не зміг відповісти — не зміг навіть поглянути в очі батька. Мовчання затягувалося, тож він мусив, кахикнувши, витиснути із себе:

— Григорій був з ними.

— Візьміть… — Це за спиною Отаманського з’явився Андрій.

Він простягнув батькові скривавлений шарф сина. Слів не було — він, молодий і сильний, страждає від втрати друга. Що ж тоді відчуває батько, для якого Григорій був найближчою людиною?

— Татусю… — Маленька Марічка спробувала потягнути батька далі.

— Почекай, мала, я візьму тебе на руки.

Пипський-старший обережно підняв донечку. На очі навернулися сльози, та показати, як йому боляче, він не міг. Адже Марічка була зовсім маленькою. Їй потрібен сильний і спокійний батько.

— Андрі-і-ію! — Софія нарешті побачила його.

— Софійко… — Андрій узяв руки Софії. — Друже мій.

— Андрію…

Зараз Софії було все одно, хто на неї дивиться, що потім про неї думатимуть, що говоритимуть. Він повернувся, і цього було досить. Софія обійняла Андрія, а він заховав обличчя в її волоссі.

За декілька кроків від них стояв Гончаренко. Його «вояки» повернулися, однак не всі. Так, хтось був поранений, але рани можна вилікувати. Невиліковною є лише смерть. Не