Читати книгу - "Блокбастер"

– А що це за пістолет? – спитав один з бригадних розцяцькованого охоронця.

– «Браунінг». З руків’ям для ліворуких. Класна штука.

Охоронець розстебнув кобуру і, сповнений гідності, вийняв пістолет, показуючи присутнім.

– Смикається? – спитав один із місцевих.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався гість. – Смикається під час стрільби?

– Та під час стрільби – то ясно. А дуже смикається?

Прибулець уклав пістолет у кобуру, намагаючись не показати свого невдоволення.

– Я не знаю, чи смикається, – нарешті зверхньо відповів він.

– Хочеш сказати, що прийшов на передок зі зброєю, якої навіть не випробовував? То ти краще ложку б у кобуру поклав.

Усі в коридорі засміялися. Тож і «високі гості» швидко розслабилися. Раптом сміх перервав знервований голос з рації. Усі стихли, схилившись до неї. Гості стурбовано переглянулися з бригадними поліцейськими.

– На передовий пост напали!..

Запала мовчанка, серед якої чувся тільки звук з динаміка портативної рації. Усі присутні, затамувавши подих, слухали пряму трансляцію загибелі в бою. За лайкою і криками було зрозуміло, що буквально за кілька хвилин весь особовий склад нашого поста було знищено…

Слухаючи цю історію, я згадав лісопилку. І зрозумів, що поки перебуватиму на фронті, та й ще довго після війни, найменша деталь нагадуватиме мені про ті події. Тим часом наш колега вів свою оповідь до завершення:

– Ми миттю розбіглися коридором, гукаючи один одному, що на розташування напали. Ті двоє артистів, сполотнілі, наче крейда, забігли в штаб, перервали розмову командирів і заходилися репетувати, що треба негайно рятуватися… Ну, а ми ще кілька годин після того рачки лазили від сміху. Треба було бачити ці пики…

Між слухачами відчувалася розгубленість. Почулося покашлювання, всі переглядалися з сусідами. Я не витримав:

– Слухай, щось я не бачу в цьому нічого смішного.

– Та ну, брате! – розсміявся оповідач. – Біля передавача ж сиділи наші хлопці, накрившись спальником! Це була просто радіовистава для цих двох клоунів.

Усім помітно полегшало. Ми почали посміюватися, підштовхувати один одного й передавати запальнички по колу. Усі знову розслабилися, приміщення огорнув тютюновий дим.

Один середнього віку лисий селюк, який назвався Буле, зважився теж розповісти історію свого родича. Його двоюрідний брат певний час вартував міську в’язницю, де в камері-одиночці тримали командира військової частини ворожої армії. На початку війни той намагався вивести свою частину з міста, і наші заблокували її у казармах. Командир дійшов висновку, що його вимогу пропустити війська з озброєнням ніхто не сприймає серйозно. Він наказав обстріляти лікарню навпроти військового містечка, і під час обстрілу загинуло кілька мирних жителів. Почався хаос, безвусі ненавчені новобранці потікали, а командира дуже скоро заарештували й посадили під варту. Щовечора до нього приходила жінка, чия дитина загинула в лікарні під час обстрілу. Охорона пускала її в камеру, замикала двері й залишала там на всю ніч. Вона заходила дуже тихо, майже смиренно, наче в церкву, з білою хусткою на голові й темно-синьою пластиковою торбою в руці, вранці ж виходила, забризкана кров’ю. Ніхто не знав, що вона виносила з собою, але про це можна було здогадатися, бо навіть мешканці навколишніх будинків казали, що ночами чули з в’язниці нелюдські крики.

Однієї ночі, коли жінка, як зазвичай, прийшла до в’язниці, на чатах був родич Буле. Він знав, хто вона, куди йде і чому. Він ввічливо пояснив, що її візит не може відбутися, поки він тут, і якщо вона хоче, то хай приходить завтра, коли на зміні будуть ті, хто пускають її на ці криваві рандеву. Вона не сперечалася, лише попросилася посидіти з ним кілька хвилин – мабуть, сподіваючись, що він змінить свою думку. Вони сиділи у коридорі у тюремній напівтемряві, і жінка тихо розповідала йому свою історію:

«Безліч ночей я не спала, вставала, щоб приготувати доньці чай, зробити компрес, поміряти температуру, доглядала її, хвилювалася, коли надворі сутеніло, а її досі не було зі школи. Тримала її на колінах у лікарняних чергах, водила на гуртки, з нею училася, розв’язувала задачі, шила сукні для її ляльок, водила на прогулянки. Ми збирали квіти на луках, у лісі шукали ягоди, варили варення, я вчила її утягувати нитку в голку, варити супи, смажити млинці, купала її, розчісувала її коси, розповідала на ніч казки, малювала з нею… Я присвятила їй усе своє життя. Коли чоловік почав пити й бити нас, я зібралася і покинула його. Через неї не вийшла заміж удруге, та навіть не глянула ні на кого, бо все-всеньке віддавала їй. А потім доля мені влаштувала те, чого я так хотіла уникнути. Їй зробили операцію, і того дня моє дівча вже мали виписувати. Але той вирішив обстріляти лікарню. Він намагався показати всім, що має силу. І що йому тепер залишилося від його сили? Моя ненависть, і нічого, крім неї. Моя ненависть – єдине, що тепер маю я і має він. Я – порожня оболонка, яку тримає на світі тільки ця камера. Хай дасть Бог здоров’я мені і йому, щоб ми ще довго пожили, і щоб він ніколи не вийшов звідси. А хто б не ненавидів на моєму місці? Хто і за яким правом може мене засуджувати?»

Лячно було слухати про жінку, яка із дбайливої та відданої матері перетворилася на привида. Я дивився на обличчя присутніх і бачив, що жоден її не засуджує. І як було зрозуміло з розповіді Буле, його родич теж. Наостанок Буле додав, що той ніколи нікого не засуджував, але мав свої принципи і не хотів потурати тому страхіттю. Просто сказав жінці, що цього вечора вона не потрапить у камеру. Пізніше родич казав Буле, що ніколи не забуде погляду тієї матері. Вона підвелася і підійшла до нього, востаннє запитавши:

– То не пустиш?

– Ні, – відповів він.

Його «ні» прозвучало не категорично, він не намагався показати, що тут його влада і його слово головне. Своїм «ні» цей чоловік намагався дати їй останній шанс зрозуміти, що ці потворні дії не мають ніякого сенсу. Вона зав’язала хустку і пішла.

Згодом родич Буле порозпитував людей і дізнався, що та жінка була дуже нещаслива в шлюбі, роками терпіла знущання, але коли чоловік почав бити дитину, покинула його й повернулася з дочкою до матері, а тому пиякові залишилася квартира й усе інше. За іронією долі, на службі він дістав підвищення, і дуже скоро його призначили командиром гарнізону військового містечка – того самого, з якого