Читати книгу - "Промінь"

Софі народжувала, лежачи в медичній капсулі. Пологи були передчасні й багатоплідні.

— Промінь, що з ним? Що з хлопчиком?!

— Плід А — задовільно. Штатно. Процес проходить задовільно.

— Його звуть Сезар, — белькотіла Софі. — Сезар… А дівчинку Мішель. Ми вирішили заздалегідь. Промінь, що відбувається?!

— Плід б — процес проходить штатно. Знадобиться медикаментозна підтримка.

Через кілька годин двійнята плавали в прозорих кювезах — крихітні, зморщені, переміщені з тіла матері в штучну матку, в тіло доброго Променя.

— Це не день їхнього народження, — крізь сльози сказала Софі. — Вони навіть не дихають… Промінь?

— Показники задовільні. Хлопчикові буде потрібна тривала реабілітація, дівчинка буде готова через кілька днів. Відпочинь, Софі.

— Навіть Промінь говорить — «відпочинь», — Ліза взяла Софі за руку.

Софі почала дихати глибше, її очі напівзаплющились — імовірно, Промінь увів їй седативне.

— А ти не пам’ятаєш такої казки, — запитала вона сонним голосом. — Казка прадавнього Магрибу, про те, що дітей, які народилися передчасно, викрадають духи, і на їхнє місце кладуть підкидьків?

— Немає такої казки, — Ліза погладила її руку. — Промінь, вона не марить?

— Стан задовільний, прогноз позитивний, — відгукнувся Промінь. — Вона засинає.

— Була казка, я точно пам’ятаю, — Софі всміхнулася. — Мені розповідав двоюрідний дідусь з Алжиру…. Духи чекають, поки підкидьки… підмінки виростуть, а потім забирають їх, вони потрібні, щоб…

Вона заснула, стискаючи Лізину руку. Тривожна складка між її брів скоро розгладилась: у своєму сні вона бачила не страшних духів прадавнього Магрибу, а Прибуття на Нову Землю, і своїх дорослих дітей під справжнім небом.

Він прокинувся опівночі від того, що хтось сидів на краю ліжка.

— Мамо?

На щастя, він нічого не сказав уголос, тільки замукав і сіпнувся, намагаючись дотягтися, боячись, що сон вислизне. Вона не вислизнула й не здивувалася. Денис намацав у темряві кутасті плечі, відсмикнув руки:

— Ти чого?!

— Просто так, — сказала Марго. — У тебе двері не замкнені.

– І що, можна вдиратися?!

— Я спершу переконалася, що ти сам у ліжку.

— Марго…

— Послухай, будь ласка. Мене підставили організатори, це свинство, навіть не так — це кінець світу. Ніхто мене не попереджав ні про який рейтинг.

— Мене теж.

— Денисе, ти чимось на нього схожий. На Ігорьочка. Умерти в сімнадцять років, коли є шанс урятуватися… Уяви, що це твій брат. У тебе ж є брат?

— Брат і сестра…

— Для мене Ігор — і брат, і чоловік, і… усе. Ми з ним з самого початку, як Ромео й Джульєтта. Батьки були проти, вони казали — вам рано, вчіться… Потім змирилися, ми їм довели, що в нас серйозно й ми разом на все життя…

Вона важко зітхнула.

— Марго, — почав він обережно, — ти коли-небудь чула казку… про недоношених дітей, яких підмінюють у дитинстві?

— Повно таких казок.

— Ми всі четверо недоношені. Я подумав, може…

— Нас підмінили злі духи?

У її голосі був такий сарказм, що Денис відчув себе ідіотом.

— Якщо ти не вибереш мене, — сказала вона з показною байдужістю, — у тебе буде двоє на совісті, бо якщо з Ігорем щось станеться — я вийду у вікно.

— Марго!

— Тихо, я знаю, що кажу… І ти знай.

— Ще все може помінятися в цьому рейтингу, — сказав він жалібно. — Ти не випадково тут, у тебе є потенціал, повинні бути ідеї… двадцять днів попереду…

— На добраніч, — вона встала. — Вибач, що потурбувала.

За десять хвилин до дев’ятої пролунав телефонний дзвінок.

— Ти знав, що в нього дисоціативний розлад?! — закричав телефон голосом Еллі.

— Доброго ранку, — сказав Денис.

— Доброго, — трубка пом’якшила тон. — Нам треба виробити стратегію, тобі й мені. Так, мені з тобою було добре. Так, я пишаюся, що стала твоєю першою жінкою. Обіцяю, що ти мене згадуватимеш усе життя…

— Я радий, що ти пишаєшся, — сказав Денис. — Але не обіцяю, щоб аж усе життя.

— Слухай, я тебе не обманювала. Ти мені подобаєшся. Ти мені потрібний, розумієш, може, у нас навіть буде продовження… Не вір Славікові! Тепер, коли він знає про рейтинг, він перший заявлятиме виграшні стратегії, йому за це потечуть очки. Програшні стратегії він залишить нам. Добре, я переживу без ґранту, але подумай про себе! Думаєш, якщо Славік буде перший у рейтингу, він тебе вибере? Хрін там, він обере Марго! Ми з тобою повинні триматися разом. Чуєш?

— Я подумаю, — сказав Денис.

Уранці вони не помічали одне одного, навіть якщо зустрічалися віч-на-віч біля кавоварки. Передпліччя Еллі було в бурих плямах, як леопардова шкура. Вона наділа блузку з короткими рукавами, хоч у приміщенні працювали кондиціонери й було аж ніяк не жарко.

Денис уникав дивитися на її руки, ще менше йому хотілося зустрічатися з нею поглядом. І тим більше він не прагнув бачити ні Славіка, ні Марго. У буфетній вони розсілися за різні столи, спинами одне до одного, й жували, втупившись у телефони.

Статистика, ще вночі цілком оптимістична, повільно погіршувалася. Осмисленість повзла вниз, як верблюд на осипі, з вісімдесяти відсотків доповзла до сорока семи й там зупинилася.

О десятій четверо сиділи в офісній залі — як і раніше, не дивлячись одне на одного.

— Вітаю вас, учасники експерименту! Одинадцятий день роботи, статистика доступна на ваших приладах. Насе- лення — 364, щастя — 55 %, цивілізованість 65 %, осмисленість — 47 %.