Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Всі стояли наче вкопані і тремтіли від страху Ніхто не хотів бути першим, хто наблизиться до вуйка Василя (так його звали). Вуйкові було на вигляд років двадцять пять, але ми в селі всі його кликали вуйком. Навіть люди, яким було за 80-ять, також його кликали вуйком. Тому назвиську посприяло народження його племінниці Галочки. Василь в той день так «насвяткувався», що від радощів, взявши до рук батькову рушницю бігав по дорозі стріляв у повітря, і репетував: «Люди, я Галин вуйко!»

Василя вгомонили, але назвисько дали.

Вуйко Василь сам підійшов до нас, бо ніхто з нас не зробив в його сторону ані кроку. Ми були впевнені, що отримаємо добрих тумаків, бо порушили «територію державного значення», але помилялись. Вуйко був здоровим, двометровим, і кілограмами відповідав тому росту, але як кажуть: «Хорошої людини повинно бути багато», з вуйком те ж саме — здоровенний і добрячий. Він відгадав нашу цікавість, і без єдиного слова відчинивши двері настіж попросив нас до середини. Були ті, що думали, наче то вуйко нас в пастку заманює і втекли, а ті, хто залишився — не пошкодували.

Всередині сховища було цілих шість величезних кімнат. Знизу під будівлею знаходився підвал, в якому зберігалось різне колгоспне причандалля: сокири, лопати, граблі, тачки… Не знати, чому те все там зберігали. Можливо просто в колгоспі не знайшлося тому «багатству» іншого місця. Але в самих кімнатах було цікавіше. В трьох були балони різних розмірів наповнені газом. Одна була облаштована під кабінет вуйка Василя зі столом, чайником і рахівницею. А в іншій стояла величезна цистерна із «годинниками», різнокольоровими трубочками і шлангами, і з великим червоним краном. З неї вуйко «набивав» газом сільським людям балони. Він нам навіть показав, як то робиться, щоб вгамувати нашу цікавість.

Але всі ми бажали увійти в останню шосту кімнату, яку вуйко по якійсь причині обминав. А коли нарешті ми його вмовили, щоб відчинив двері — здивувались: вікно було затягнуте сірою товстою тканиною, тому не відразу ми зрозуміли, що там. Хтось навіть пожартував, що напевно вуйко нас там зараз всіх зачинить. Але, коли вуйко стягнув ту ганчірку з вікна — усі ми завмерли у подиві: в самому центрі стояла ціла ударна установка, на тапчані, збоку від неї лежала велика червона гітара, не дерев’яна, а справжня — електрична. На столі лежало два футляри: від скрипки, і від труби. А під самою стіною на тоненьких ніжках стояв білий синтезатор, як ми його називали — «Йоніка».

У нас від подиву перехопило дух. Вуйко Василь був хлопцем кмітливим, то ж першими закликав Вітьку з Ваньком, щоб ті пограли на барабані, а нам, дівчатам, дозволив торкнутися клавіш синтезатора. До труби і скрипки доторкатися не дозволив, але показав нам свою майстерність у грі. Так і сказав: «Ви діти, тому вам все цікаво. Йдіть, вгомоніть цікавість, щоб вночі спокійно спали».

Той день був незабутнім не тільки тому, що вуйко Василь нам грав і співав весільних пісень, а ще й тому, що дозволив усім зробити по одному дзвінку з його чорного робочого телефону до наших друзів. Навіть якщо ми не знали номерів, він швидко всі відшукав у довіднику. А ще було таке, що ми довгий час обговорювали. Це газована вода із сифона, яку вуйко Василь сам «заправив» газом із височенного синього балона. Ох і смакота: аж до мурашок в носі! аж до сліз в очах!

Літо підходило до закінчення, а з ним і наші відвідування вуйка Василя, які вже стали майже щоденними. Ми навіть домовились, що наступного літа він навчить усіх нас грати на різних інструментах, щоб ми могли колись, як він зараз з своїми друзями, грати на весіллях.

Але наші мрії обірвались пізньої осені, коли високий інтелектуально — культурний рівень котрогось із сільських жителів не знайшовши місця у дурній голові підштовхнув тіло до подвигу. Хтось невідомий просто підпалив склад, не задумуючись, що там газ, що це може стати трагедією широкого масштабу, бо через дорогу живуть люди. Комусь просто захотілось розваги: заліз на подвір’я, розвів багаття й залишив непогашеним. Багаття вчепилося огорожі, звідти по дереві вогонь піднявся до підсоботки[51], а далі на дах. Одним словом, поки погасили — приміщення добряче постраждало. Навіть барабани і гітара з «йонікою» трохи поплавились від жари, що дуже засмутило Василя, бо відчував себе винним, так як сам вмовив хлопців робити там репетиції, щоб нікому не заважати. А зараз така халепа, і кошти немалі. Не допоміг і протипожежний ставок, в якому на той випадок і води не знайшлося — одне болото. Добре, що хоч газові балони не постраждали та не наробили шкоди сусіднім оселям.

Кілька днів йшла евакуація балонів і всього приладдя із підвалу. А десь за тиждень склад й зовсім зачинили, ніби — то для ремонту. Ремонтувати ніхто не став, бо була пізня осінь, а в ту пору такі роботи не робляться. То ж домовились, щоб люди чекали до весни, а доки будуть міняти балони на площі коло магазину.

Так і перезимували.

Як тільки завесніло, і трішки прогрілось повітря, найближчий до приміщення сховища сусід Тимко надумав вибудувати собі гараж. Викопав місце під фундамент, заклав каміння, залив цемент і… гроші скінчились. Чекати до зарплатні ще цілий місяць, а гараж хочеться мати до зими. Цегли купити нема за що, то ж кмітливий сусід вирішив «позичити» кілька цеглин зі згорілої споруди. Подумав взяти з кута, там де згоріло. Все одно згодом приміщення ремонтуватимуть, то й тих кілька цеглин які він надбере, колгосп відшкодує без проблем. Зате в нього буде гараж. Так і зробив: першу тачку навантажував щоразу позираючи на дорогу, чи, бува, голова не їде; другу ходку вже зробили із жінкою двома тачками. Потім ще… і ще… і ще…

Робота тягнулась до вечора. Увечері за хлівом у сусіда була добра купа цегли, а в стіні будинку широченна діра.

Ранок розбудив мене не тільки світлом, а ще й голосним лупанням і дзеньканням, гупотом, криками і