Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— Може, спробуємо?

— Нє, Мацько сказав, що має бути павза. Піду до брата, на голубці. А ти?

— Проїдуся до старої. Дзвонила, що відро втопилося в криниці, а вона не може дістати.

Той, що брав її останнім, гуркнувши кріслом, підвівся:

— Бувай! — і неквапно почовгав від бочки. Білявий, картата байкова сорочка з закасаними рукавами, дешеві джинси.

«Лайно на патичку!» — презирливо подумала Рося. Одним духом випила півгальби й ураз опанувала собою. Той, що зостався, дохльобував пиво, гучно, як пес.

«Стара» — це мати або своячка. Має криницю, отже, замешкує не в центрі, а на Заріччі чи в Тернах. Піду за ним, бо я легко вбрана, а то той може засидітися в брата до глибокої ночі, або навіть зостатися в нього на ніч. А цей, що «дістав охоту», витягне відро й, хильнувши «самжене», можливо, спробує сам, без Мацька», — вирішила Рося і, підвівшись, поволеньки почовгала тротуаром.

Через кілька кроків озирнулася. «Смердюх» — під тридцять, майже безбровий, напівоблізлий, в сірій кущуватій «бобочці» стояв біля столика, за яким сиділа вона, й жадібно жлуктив пиво, яке вона не допила.

«Мокриця! На такого навіть кулі шкода!» — з відразою подумала дівчина й, підійшовши до кіоска, закопирсалася в торбинці, начебто шукаючи дріб’язок. Той, схоже, розслаблявся не лише пивом, бо рухався не зовсім упевнено, наче брів туманами. Обійшов дівчину, як цап пеньок, купив у кіоску пачку «Прими» і потягся на автовокзал. А вона зашмигнула в обписаний під’їзд обшарпаної триповерхівки, вбрала перуку, окуляри, підмалювала вуста яскраво-червоною помадою, і покралася за ним.

Гадала, що він сяде в котрийсь в тих бусиків, що кружляють містом, а він упав на лавку там, де зупиняється міжміський транспорт, і задрімав. Маршрутки й автобуси під’їздили-від’їздили, а він сидів та й сидів, звісивши голову на груди. А вона в нервах нипала й нипала довкола нього, вичікуючи, коли той проспиться чи хтось розбудить його. Могла б, звісно, й сама розбудити, але… не наважувалася діткнутися блуда. Гидко було, та й бійно — ще нападе на неї, влаштує скандал, а в торбині — «палений» пістолет.

Врешті-решт, коли вже посутеніло, якийсь вуйко з пустою «кравчучкою» підійшов до нього: «Грицю! Грицьку! — й поторсав за рамено. Той, лайнувшись, розкрив очі. — Остання маршрутка на Буки! Якщо маєш їхати — їдь!»

Смердюх, не подякувавши вуйкові, шугнув до буса, що стояв неподалік. Рося — за ним. Аж тоді, коли переповнена людом таксівка, загарчавши, зірвалася з місця, Рося згадала, що до Буків — гірського селища — сім кілометрів лісом. Але треба їхати, а там будь, що буде!

Той примудрився не лише проштовхнутися в салон, але й сісти, зігнавши з місця якогось хлопчину, а Росі довелося їхати стоячи й раз за разом, коли машина долала вибоїни, підстрибувати разом з нею й покльовувати своїм чутливим носом спину якогось товстуна, що тхнув старим протухлим салом і шпетив молодицю, що стояла попереду: «С такой ж… нада нє на печке кататца, а на «Мерсє»!» Молодиця мовчки відбивалася задом. Товстун, завалюючись на Росю, доповнював сморід тіла смородом брудної лайки, але ніхто з чоловіків не осмикнув його, не заступився за обсварену нізащо землячку, бо турист, навіть свинуватий — це шматок хліба, коли пісний, а коли й з маслом.

«Ще не так давно навіть найменші, такі, як моя бабця, мати, мали якийсь гонор, дбали про честь, а нині… Нині всі — і пани, і простаки — що мерва… Все стерплять задля спокою і копійки. Може, й мені стерпіти? Мама померла у в’язниці, а я не хочу, ні! Повернуся у місто якоюсь попуткою і втоплю пістолет у Жаб’ячці», — подумала Рося і зітхнула з полегшею.

Ось і перевал. Ще кілька хвилин, і бусик, скотившись униз, зупиниться. Вона вихопиться з нього і перейме якусь машину, що їде в місто… Й навіть не озирнеться на того… Нехай отримає своє від Бога або від міліціонерів. Їм за це платять.

Аж раптом…

— Зупини! — підхопившись, верескнув блуд.

— Ще не Буки, — флегматично пояснив водій.

— На фіг мені Буки? — прохрипів блуд, торуючи собі шлях до виходу й руками, й раменами, й головою. — Я з Копача!

Водій рвучко загальмував. Товстун, заточившись, мало не зламав дівчині носа, а блуд, виходячи, боляче штурхнув її ліктем. І гнів, який вона, вважай, затоптала, знову спалахнув у ній.

— Я також виходжу! — гукнула вона водієві і виплигнула услід за своїм кривдником…

Ні хатини, ні людини… І по той бік дороги чорніє ліс, і по цей бік… Над ним високе, чорне небо, скупо поцятковане зірками. А попереду вбивця… Квапливо віддаляється від неї… Пірнув у густу лісову пітьму…

Якийсь час Рося, лиха, мов осиця, кралася за ним напотемки, а потім, щоб не загубити вражену, вийняла з торбинки ліхтарик і засвітила його. Зауваживши світло, блуд озирнувся.

— Зачекайте, будь ласочка, — затинаючись від страху, пропищала вона, перекинувши світляне «око» з його постаті на стежку, — бо я тут вперше й дуже боюся…

— Кого? юдей чи вовків? — зупинившись, насмішкувато поцікавився він.

— Вовків. І нечистої сили, — голосом сирітки, що заблукала в хащах, пояснила Рося і, наздогнавши його, запитала:

— Ви також… у Копач?

— Так, — буркнув він.

— Це правда, що там є джерело, яке лікує гастрити?

— Правда. Й не одне, а цілих чотири, які лікують усе, що мож і не мож лікувати.

— Чудово! Дозвольте мені приєднатися до вас, бо одній якось лячно.

— Приєднуйтеся, — позіхнувши в кулак, байдуже кинув він. — За таке в нас гроші не беруть, — і рушив далі.

«Схоже, мій відьмацький вигляд відлякнув його, — подумала Рося. — Або ж йому також не смакує секс без Мацька. Треба якось підохотити збоченця».

— Здалека приїхали? — пройшовши кільканадцять метрів, запитав він, аби не мовчати.

— З Полтави.

— А чому не в Трускавець?