Читати книгу - "Зоряний лицар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Для того багато грошей потрібно.
— Хіба твоя скарбниця спорожніла? — єхидно запитала стара.
— Ні, але в скарбниці не вистачить грошей, щоб наділити кожного.
— Ну, це можна легко виправити. Йди спати, і не сумуй. Відтепер твоя скарбниця буде невичерпна, — пообіцяла нічна гостя й зникла.
Наступного ж дня за наказом Світозара посланці пішли в бідні квартали й щедро наділили їх мешканців грішми. Молодий цар справедливо вирішив обдарувати спочатку найнужденніших. Люди зраділи. У царстві більше не було злиденних і голодних, але що цікаво — багатства в скарбниці після цього нітрохи не зменшилося.
Натхнений Світозар продовжував обдаровувати підданих. Слідом за знедоленими до царя потягнувся люд більш заможний: кому корову купити, кому торгівлю відкрити. Прохачі не знали відмови.
Люди славили доброго царя. Де б він не з’являвся, йому віддавалася шана. Світозар бачив їхні щасливі обличчя — і сам був щасливий. Тепер, коли в людей завелися грошенята, ремісники не знали спочину, адже на їх товари з’явився попит. У крамницях не вщухала торгівля, і купці ледве встигали підраховувати виторг.
Пройшло небагато часу, й одного разу вранці усі крамниці виявилися зачиненими. Незадоволені люди, лаючи бакалійників і булочників, спробували силоміць увірватися в магазини. З остраху, що юрба знесе двері, торгівці відімкнули крамниці, та полиці були порожніми. Люди юрбою помчали на палацову площу.
— Царю, накажи покарати купців. Вони відмовляються продавати нам товари, і нам нічого їсти, — вимагав натовп.
— Ми б із радістю відкрили свої магазини, але нічим торгувати. Всі склади порожні, і ніхто більше не привозить нам товарів. Накажи розібратися з ремісниками й орачами, — відповіли торгівці.
Світозар закликав до відповіді ремісників і фермерів, але ті ухилялись:
— Розсуди, царю, хіба це справедливо? Ми цілодобово гнемо спини, а інші палець об палець не вдаряють і завжди ходять при грошах. Чим ми гірші?
— Вірно! — підтримали їх купці. — Ми теж не бажаємо цілими днями стояти за прилавком тоді, коли інші від неробства смітять грішми.
Пристрасті розгоралися. Раптом десь у натовпі пролунало:
— Геть такого правителя! Ти відівчив нас працювати!
І тут з усіх боків поринули гнівні окрики:
— Геть! Нам не потрібні твої гроші! Забирай свої залізяки й папірці! їх не можна їсти! Вони не захистять від холоду!
Люди, як сміття, викидали не потрібні більше гроші на бруківку.
— Але я хотів зробити вас щасливими! — намагався перекричати юрбу вражений Світозар.
— Нам не потрібно такого щастя. Ти прирік нас на голодну смерть. Вдавися своїми грішми! — лютував натовп.
Люди, які ще недавно славили доброго царя, тепер плювали в його бік і ладні були роздерти бідолашного. Зрозумівши, що юрба прагне розправи над Світозаром, віддані слуги переконали його заховатися в палатах, а вночі потайки вивели з палацу.
Вигнаний цар брів вулицями нічного міста. Вітер, немов опале листя, гнав по бруківці паперові купюри. Ніхто не піднімав їх, бо то було просте сміття.
Світозар, не замислюючись, ішов уперед. На третю добу ноги самі привели його до гірського озера, біля якого жив пустельник. Стояла тиша. Ніч розкинула над горами зоряний намет. Світозар підійшов до озера й сів на березі. У гаманці на поясі тихо дзвякнули монети. Почувши цей звук, вигнанець начебто опам’ятався. Він відв’язав гаманець і витрусив монети на долоню. Срібні й золоті кружечки тьмяно відсвічували у нього в руці. Світозарові раптом став ненависний цей холодний метал, що так сильно засліпив людей, що заволодів їхніми мріями. Він розмахнувся й жбурнув усю пригорщу в озеро. Тієї ж миті з-за гори виглянув місяць, і на поверхні води замигтіли мільйони срібних відблисків, схожих на монетки.
Світозар почув голос пустельника:
— З якою журбою ти вдруге завітав до мене, юначе?
Молодий цар озирнувся. Божа людина стояла біля нього. У місячному світлі здавалося, що його лахміття випромінює сяйво. Вигнанець схилився перед старцем і смиренно вимовив:
— Моя журба невичерпна. Не зумів я правити, як того хотів мій батько, і не послухав я твоїх порад. Я гадав, що зумію ощасливити кожного, подарувавши людям багатство, а замість цього посіяв між ними ворожнечу.
— У чому ж, по-твоєму, полягає багатство? — запитав пустельник.
— Я думав, що в грошах, але тепер знаю, що гроші коштують менше, ніж відблиски на воді, — гірко посміхнувся Світозар, указавши на місячну доріжку на поверхні озера.
— Я радий, що ти усвідомив справжню вартість грошей. Не вони роблять людей щасливими. Справжнє багатство — це праця. Якщо в людини є цікава робота, вона щаслива, а гроші додадуться, — мовив старець.
— Якщо секрет щастя настільки простий, чому ж досі так багато нещасних?
— Кожен осягає цю істину самотужки. У душі кожний упевнений, що зуміє купити щастя за гроші. Адже ти також мене не послухав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряний лицар», після закриття браузера.