Читати книгу - "Вибрані твори"

грав патефон і якесь молоде товариство весело розмовляло і танцювало танґо. Кореспондент-чужинець був здивований, так як були б здивовані наші народники. Бавитися в той час, коли під боком іде забава не на життя, а на смерть! Але ще більше він був здивований, коли двоє панів з того товариства глянули на годинники, швидко вхопили свою зброю, що лежала десь в куті, і — попро-щавшися з товариством — просто від танґо відійшли туди, куди кликали їх переконання і, може, смерть. Одним з тих хлопців був молодий Прімо де Рівера, розстріляний пізніше червоними.

І таке поступовання характеристичне для сучасної молоді. Шалена любов до життя і шалена погорда смерті. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання? Звичайно, можна бути завжди поважним і бути героєм. Але нас завжди будуть більше захоплювати ті, які з усміхом стрічали небезпеку. Це тип людей, який своїми ідеями, своїми жертвами ніколи не гнітить свого оточення; навпаки, його захоплює і пориває за собою.

В тій самій Іспанії червоні взяли в полон молодого повстанця, сина одного з чолових провідників національного руху. Його получили телефонічно з батьком і під загрозою смерті змушували повідомити, що він буде забитий, якщо батько з своїм відділом не зложить зброї. Але юнак під люфою револьвера встиг крикнути: «Батьку, тримайся! Дай тобі, Боже, успіху!» — і розсміявся в лице тих, що його оточували смертельною петлею. Його забили відразу, але чи ж не було в його сміху щось, що було сильніше за смерть?

Велика є серед людей і великий будить жах сила сміху, проти якого ніхто в своїм сумлінню не чується охоронений з усіх боків. Хто має відвагу сміятися — той є паном світу, як той, що завжди готовий на смерть.

Так писав Джіякомо Леопарді і так думає багато наших поетів, починаючи ще від Грінченка, стужених за тим звитяжним сміхом, який відлунав у нас ще в XVII віці.

По тому боці тужив за сміхом Тичина. Він хотів вірити, що

...буде так. Фальшиве небо сміхом хтось розколе, і стане світ новий і люди мов Боги.

І якби сам Тичина посідав силу сміху, і н асм іху, то не загубив би так швидко образу і подобія Божого і не став би ніколи підніжком ворогів.

Але все ж цей героїчний сміх проривається все частіше і частіше в нашій поезії, поза Ольжичем, у якого він звучить найміцніше, чуємо ми його в поезіях Кравцева, Кушніренка і інших. У Кравцева бринить цей сміх у його сонетах.

Так вабить воля! Вирватися, вмерти у борні, Нагально впасти від ножа, чи кулі!

Найбільшою радістю, яка може чекати його на волі, є боротьба. Такою ж найбільшою радістю ввижається вона і Сергієві Кушніренкові. Жорстокість життя не лякає його:

Їжиться життя нове скажене, П’яне від захоплення й зусиль! Надзвичайно обладовані антени... Перехрестя надто важних хвиль...

Там, де поет минулого віку вчув би лише зойк і зітхання, Кушніренкові вчувається сміх:

В Африці сміються канонади І, як завжди, як в історії — колись, Хто відстав — не матиме пощади, Хто безсилий — згинь чи покорись, Йдуть події твердою ходою, Множаться листки нових історій.

Кушніренка, як і Ольжича, понад усе інше ваблять ці листки нової історії, що ми ще маємо написати.

Орлами нам в синь вилітати! Так ваблять залізнії грюки — Колеса найтяжчих гармат, Бриґади чобіт по бруках!

Після цих слів вже зрозумілими робляться інші рядки поета: