Читати книгу - "Контрольний укол"

— Не він, а вона, — посміхнулася дівчина. — Костенко Вероніка Олександрівна. Завтра з восьмої до одинадцятої. Гляньте в розклад. — і, почекавши декілька секунд, перевела погляд убік. — Наступний!

«Оце так! — розгубився я. — Виявляється, дільничний лікар у Конєвої — жінка! А хто ж тоді приходив до неї?»

Я походив по холу в роздумах і, дочекавшись, коли біля віконця нікого не було, знову підійшов до нього. Реєстраторка сиділа за столом і заповнювала якісь папери. Побачивши мене, вона посміхнулася.

— Вибачте, — сказав я, — а Костенко давно працює на цій дільниці?

— Та вже більше року.

— Дивно, — пробурмотів я.

— Що ж тут дивного? — поцікавилася дівчина.

— Ми нещодавно викликали додому дільничного лікаря, то приходив якийсь чоловік.

— Нічого дивного, — пояснила медпрацівник. — У нас лікарі часто підміняють один одного: то хтось у відпустці або у відгулі, чи хворий — адже вони теж люди, — вона винувато посміхнулася. — А Ви коли виклик робили: вранці чи ввечері?

— Увечері, — сказав я навмання.

— А, тоді зрозуміло. У нас виклики до двох годин забирає дільничний лікар, а пізніше — черговий, який обслуговує увесь район.

— А як дізнатися, який доктор був на виклику?

— А навіщо? У Вас є претензії?

— Та ні, просто, нам він дуже сподобався, хотілося, щоб знову прийшов до бабусі.

— Я не знаю, — зам'ялася дівчина. — У кожного лікаря — своя дільниця, тому хворих вистачає, так що — навряд.

— Ну, можливо, просто подякувати. Як про це дізнатися?

— У диспетчерській. Туди виклики надходять. Треба подивитися у журналі.

— А де це?

— На другому поверсі, відразу праворуч.

— Дякую Вам.

— Нема за що.

Ми обмінялися посмішками.

Відрекомендовуватися лікарем мені не хотілося, щоб про це розслідування випадково не дізналися у моєму відділенні. Але я розумів, що цікавитися викликом майже двотижневої давності просто так або за гроші — все-таки підозріло. А ось підсолодивши шоколадкою правдоподібну історію, можна буде добитися бажаного результату.

Піднявшись на другий поверх і поблукавши трохи по закутках, я нарешті постукав у двері з необхідною мені табличкою.

— Увійдіть! — почулося зсередини.

Приміщення складалося з двох суміжних кімнат. Перша — маленька, в ній стояли всього лише два столи, на яких купками лежали великих розмірів журнали. А в глибині другої, за столом, в оточенні телефонів сиділа в білому халаті жінка років сорока п'яти, білява, з красиво підкрученим волоссям. Вона до цього, мабуть, щось писала в журналі,що лежав перед нею, а зараз дивилася на мене.

— Здрастуйте.

— Добридень.

— Вибачте, будь ласка, що відволікаю Вас від роботи. Ось Вам до чаю, — сказав я і простягнув їй шоколадку.

— Спасибі, — пом'якшала вона і подивилася на мене запитально.

— Це Ви виклики приймаєте?

— Так, я.

— Справа ось у чому. Ми викликали до бабусі дільничного лікаря, але приходив чоловік — такий уважний, ввічливий. Нам би хотілося дізнатися його прізвище.

— А коли це було?

— Точну дату не пам'ятаю. Днів десять тому.

— Назвіть адресу і прізвище.

— Конєва Серафима Андріївна, проспект Хіміків, 14, квартира 8.

— Конєва? Це та, що померла?

— М-м-м… Так. А Ви звідки знаєте?

— Ну як же? Вона часто Вероніку Олександрівну викликала. Та Костенко і довідку про смерть виписувала.

— Вона останнім часом дуже хворіла, — пустився я в пояснення, щоб уникнути зайвих питань. — Ми її спочатку в лікарню поклали. Потім різних спеціалістів запрошували. Але, на жаль, нічого не допомогло. Та ми розуміємо, вік уже такий. Лікарі, дякувати їм, добре з нею поводилися, прагнули підтримати, як могли.

Диспетчер слухала мене й одночасно продивлялася записи в журналі, потім узяла наступний, третій.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Після перебування у лікарні до нас надійшла виписка з її історії хвороби. Костенко сама відвідала її активно. Більше викликів за цією адресою не було. Потім хтось з Ваших родичів приходив за довідкою про смерть. Ми виписуємо їх у поліклініці нашим хронічним хворим, яких добре і давно знаємо. Може, хтось з рідні приватно запрошував лікаря?

— Можливо. Швидше за все, що так воно і було. Дякую Вам!

— Ви можете поговорити ще з Веронікою Олександрівною. Вона буде завтра зранку.

— Та ні, мабуть, не варто. Дякую ще раз. До побачення.

— До побачення.

Хух! Я аж спітнів. Не легко, виявляється, бути слідчим. У будь-яку мить можна нарватися на несподівані неприємності. Та пусте. Я дізнався головне: до Конєвої приходив не дільничний лікар, і зовсім не з цієї поліклініки. І цей доктор — чоловік. Отже, хто ж: Вербовий чи Шерстюк?!