Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і з матір’ю з приводу цього... Моїм товариством були «істинно русскіє люді» з табору Денікіна і Врангеля, з ними я приятелювала, читала Гумільова...

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда... Це було на великому балу у залах Народного дому на Виноградах, що його улаштував якийсь комітет російських анархістів. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Хтось почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»... Всі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.

І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: «Ви хами! Та „собача“ мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і господарської академії. Батько й мати з цього раділи...

Подякуймо Уласу Самчуку за те, що у книзі своїх споминів і вражень «На білому коні» він зберіг цю передсмертну сповідь Олени Теліги. А на братській могилі українських патріотів у Бабиному Яру я написав би такі слова волинського поета Костя Шишка:

...Михайло Коцюбинський у своїй автобіографії написав: «Занедужавши на дев’ятому році на запалення в легенях, я в гарячці почав говорити по-українському, чим не мало здивував батьків». У сім’ї хлопця розмовляли російською. Спрацювали гени! На тринадцятому році Михайлик дістав «Кобзар» Тараса Шевченка, оповідання Марка Вовчка і це вже безповоротно скерувало його на свідомий український шлях, до Тіней Забутих Предків.

А ось що написав Іван Якович Франко у посмертній згадці (некролозі) про Марію Олександрівну Вілінську (літературний псевдонім Марко Вовчок): «Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства... Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова...Ще одна різниця заходить між її українськими і російськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсім навпаки: мова ординарна, безбарвна...». Франко пише «на дивне диво», бо ж знає, що Марія народилася 10 грудня 1833 року в Орловській губернії і мала в своїх жилах російську кров. Яка ще мова, крім української, творила такії дивнії діла з великими людьми?!

Даруючи Марії примірник «Кобзаря» 1860 року, Тарас Григорович Шевченко написав: «Моїй єдиній доні — Марусі Маркевич і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».

Такими словами звернувся на 84-у році життя до неживих вже своїх батьків українець Остап Папський. Він народився, жив і помер за межами нинішньої України...

Геніальний математик, механік і фізик Микола Боголюбов мав феноменальну пам’ять, що дало йому змогу вивчити багато іноземних мов, включно з давньогрецькою, латиною, івритом. Він походив із зросійщеного мордовського роду, але з раннього дитинства жив в Україні. Писав свої наукові праці різними європейськими мовами. Ще до свого переведення в Москву у 1953 році Микола Боголюбов опублікував цілу низку своїх праць, у тому числі геніальні «Лекції з квантової статистики», досконалою українською мовою. Факт унікальний як для мордвина по крові!

(Тут варто ще згадати слова товариша Олександра Пушкіна по ліцею, а потім поета і декабриста Вільгельма Кюхельбекера: «Я по отцу и по матери точно немец, но не по языку; — до шести лет я не знал ни слова по-немецки, природний мой язик — русский, первими моими наставниками в русской словесности были моя кормилица Марина, да няньки мои Корниловна и Татьяна».)

Але найдивовижнішу метаморфозу витворила українська мова з дівчинкою, яка народилася 3 березня 1888 року в селі Сан-Педро де Карденья на півночі Іспанії. Її повне ім’я (за іспанським звичаєм) — Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Мати дівчинки померла при пологах, вона походила із старовинного іспанського роду. Батько — польський граф Адріан Дунін-Борковський.

Одразу після народження маленьку Кармен взяла до себе бабуся по батькові Теофіля з литовського роду Домонтовичів. Її маєток був у селі Великі Борки на Волині. Після смерті бабусі Теофілі п’ятирічну дівчинку забрав до Іспанії материн брат Еугеніо, королівський гвардієць, а згодом священик. Кармен віддали на виховання у монастир Нотр-Дам де Сіон, що у французьких Піренеях. Там вона пробула майже 12 років. Вивчала мови, філософію, історію, медицину, музику, співи...

Тим часом батько одружується вдруге з Людмилою Лось, що походила із знатного чеського роду і мала маєток біля Львова. Але подружжя живе у Києві, туди ж забирають 17-річну Кармен. На той час вона вже добре володіє іспанською, французькою, італійською мовами, знає латинь й арабську, з дитинства трохи пам’ятає польську й українську. (Вдома говорять французькою).

У