Читати книгу - "Непрохані"

Він помітив предмет на підлозі: щось маленьке, з блискучого пластику, фіолетового кольору.

Шепард відчинив двері. У кутку кабінки згорнулася клубочком жінка, і на мить можна було повірити, що вона тут просто грається в хованки.

Шепард підняв з підлоги пластиковий предмет: це була батарея з мобільного телефону. Натягнувши рукавчики, він обережно взяв жінку за плечі та припідняв тіло. Вочевидь, причиною смерті стала черепно-мозкова травма: жінку щосили вдарили об унітаз. Під тілом знайшовся і розбитий мобільник. Поклавши тіло на бік, Шепард оглянув праву руку загиблої.

На вказівному пальці виднілися жовтуваті сліди.

Ознака курця.

Вочевидь, машину на майданчику водила вона.

І це вона спонсорувала любительку льодяників і курячих пальчиків, яка, вочевидь, спіймала її в туалеті за спробою подзвонити після того, як маленька пасажирка сказала чи зробила щось дивне, недоречне, дике.

Отож маленька пасажирка підійшла до дверей кабінки, жінка злякалася, послизнулася на мокрій підлозі й невдало впала, як це іноді трапляється з людьми.

Мабуть, так все й було.

Шепард тихо вилаявся і вийшов з кабінки. Прямуючи до своєї машини, він уже складав у голові перелік справ.

Позбутися залишків телефону; витерти відбитки з кабінки, зі стін вбиральні, з підлоги; витерти трубки телефонів-автоматів, а в тому автоматі, яким вона користувалася, прибрати; обшукати машину жертви й витерти відбитки у ній, витерти дверцята навколо ручок. Забрати тіло з кабінки, покласти у багажник машини, відігнати.

Ситуація, звісно, була недобра. Виймаючи зі своєї машини очисні засоби, Шепард оцінив масштаб проблеми. Вочевидь, жертва не встигла зв'язатися з поліцією, бо копів немає. Проте хтось десь міг бачити, що жінка когось підвозить. Їх могли бачити разом на заправці чи у «Макдональдзі». З цього цілком можна починати пошуки.

Діставши останні інструменти та поліетиленовий мішок для тіл, Шепард приготувався до роботи — брудної роботи.

Закінчивши, він обшукав периметр парковки, однак нічого не знайшов. Дівчинка якимось чином залишила це місце. Годі було й уявити, що її вирішив підвезти інший подорожній, купившись на якусь дивовижну історію, — проте дівчинка, видно, вміла вмовляти. Якось же вона дісталася аж сюди, якось вмовила небіжчицю завезти її аж так далеко, якось вигадала, де знайти прихисток у Портленді на минулу добу… якось доїхала до самого Портленда.

Від’їхавши, він підпалив машину. Поки що вогонь горів безшумно, та скоро пролунає вибух. Шепард спалив не прокатну машину, а ту, на якій приїхав сам. Прокатну машину, навіть обгорілу, буде надто легко ідентифікувати, а далі не буде проблемою встановити особу небіжчиці. Її звали, до речі, Карен Ренд, і її гаманець, кредитки та права вже було знищено. Решта ознак, за якими її могли впізнати, лежали в багажнику його нового авто, в пакеті поруч із валізкою, якою Шерпард користувався практично все доросле життя. Він звів відбитки з її пальців за допомогою її ж таки запальнички, і стер з обличчя жінки впізнавані риси. Тіло, позбавлене цих важливих частин, лежало у багажнику підпаленої машини. Залишки з пакета треба буде викинути десь подалі. План не цілковито ідеальний, але що поробиш — ідеальною може бути хіба що смерть, хіба що мертвим можна бути цілковито. В решті випадків доводиться задовольнятися тим, що маєш.

Було далеко за опівніч, і траса була порожня. Шепард вийшов на межу граничної швидкості й увімкнув крейсерський режим. Він ледве помічав, що керує іншим авто: за своє життя він змінив багато машин і не мав звички до них прив’язуватися. Так легше було контролювати ситуацію, і на цей момент він її вже практично контролював. Принаймні зрозуміло, у яке місто треба їхати, і зрозуміло, що треба додати ще пару рук до цього завдання. Треба буде поговорити з іншими, і на цей випадок потрібно вигадати схоже на правду пояснення до всієї низки подій — раптом інші знайдуть дівчинку раніше за нього.

Але нині треба було просто їхати в ніч.

Проїхавши п’ять миль, він відчинив вікно і викинув у темряву перший зуб Карен Ренд.

Ми несвідомо заздримо цілісності померлих: вони вже викрутилися з проміжного становища, отримали чітко окреслені характери.

У неділю ми поїхали снідати до Бірч-Кросинг. Після їди випили каву — на веранді, щоб я міг покурити. Емі мужньо терпіла холоднечу і не стала мені нагадувати, що я взагалі-то кидаю. Я погортав газету, але жодна місцева новина не зачіпала уяви. Емі спостерігала за жінкою з дітьми за сусіднім столиком, потім відвела погляд.

Ми просиділи отак з півгодини, аж хтось привітався. Підвівши очі, я побачив Бена Цимермана, який заходив у кав’ярню. Він ніс під пахвою газети, а вбраний був, як завжди, у потерту форму кольору хакі та светр із тих, котрі вдягають на риболовлю після того, як жінка заборонить виходити в цьому на люди. Я подумав, що хотів би мати отакий вигляд у його віці; а саме його привітання дало мені раптове відчуття того, що ми тут таки вдома.

Я кивнув у відповідь.

— Як там ваш друг?

Бен знизав плечима і слабко усміхнувся. Важко було сказати, чи це означало, що друг неочікувано став почуватися краще, чи що він очікувано помер, тож я кивнув ще раз, і Бен зайшов усередину.

Потім ми з Емі пройшлися крамницями. Нас огортали хвилі музики — то