Читати книгу - "Поза часом"

що повернеться до музею: найгірше, що було в її єстві, змушувало Діану перевірити те, що краще було б просто прийняти без жодних розумувань, навіть без цікавості, а проте, якщо вона не вчинить так, як замислила, то шкодуватиме до кінця етапу, коли все знову зробиться таким буденним — музеї, готелі, ворушіння минулого. І хоча в глибині душі для неї залишалося чимало незрозумілого, її розум, наче задоволений собака, зрадів би споживі, щойно вона впевниться в цілковитій симетрії, в тому, що картина з останнього залу музею слухняно відтворює останню кімнату дому; все інше також стало б на свої місця, якби поговорити з хоронителем і заповнити порожнечі; зрештою чимало художників скрупульозно відтворювали свої моделі, скільки столів кінець-кінцем опинилися в Луврі або Метрополітен-музеї, хоча були лише двійниками реальності, що зробилася порохом і забуттям.

Вона неквапно перетнула два перші зали (в другому була якась пара, що шепотілася між собою, хоча о цій порі доти вони були єдиними відвідувачами). Діана зупинилася перед двома чи трьома картинами, і вперше краєчок променю пройняв і її, як щось неможливе, що вона відмовлялася визнавати в порожньому домі. Завважила, що пара подалася до виходу, й зачекала, щоб залишитися на самоті, перш ніж попрямувати до дверей останнього залу. Картина висіла на стіні зліва, треба було дійти до середини приміщення, щоб добре роздивитися стіл і стілець, на якому сиділа жінка. Як і зображений зі спини персонаж деяких інших картин, жінка була вбрана в чорне, проте її лице було майже обернене до глядача, з невидимого для сторонніх очей боку на плечі їй спадало каштанове волосся. Ніщо начебто не вирізняло її з-поміж усього іншого, вона здавалася такою ж часткою полотна, як і чоловік, котрий переходив з картини в картину; вона була фрагментом послідовного ряду, ще одним елементом єдиного естетичного задуму. І разом з тим було в ній щось таке, що пояснювало, чому картина самотньо висіла в останньому залі; з позірних подібностей виникало нове відчуття, дедалі сильніша переконаність, що ця жінка відрізняється від чоловіка на інших полотнах не лише статтю, а й позою: ліва рука звисала вздовж тіла, ледь похиленого, спертого на невидимий Діані лікоть, — все це було для неї ознакою чогось іншого, виявом забуття, що переважало самозаглиблення чи летаргічний сон. Жінка була мертвою, її волосся, повисла рука, нерухомість незбагненним чином вражали більше, ніж відтворені на інших картинах предмети й речі: смерть була кульмінацією тиші, самотності дому та його мешканців, усіх столів, тіней і галерей.

Вона не пам’ятала, як знову опинилася на вулиці, на площі, сіла в автівку й виїхала на розпечене шосе. Одразу взяла велику швидкість, але поступово зменшила її; зібрала думки лише тоді, коли сигарета обпекла губи, та й чи варто було про щось думати, коли в автівці стільки забутих Орландо касет із його улюбленою музикою, яку вона час від часу слухала, бо хоча серце краяла навала споминів, все ж краще вони, ніж самотність, ніж порожнє сидіння поруч. Місто було в годині їзди, а проте здавалося, що відстань до нього, як і до всього іншого, вимірюється годинами, ба навіть роками — приміром, як до забуття або до повної гарячої води ванни, що чекає на неї в готелі, чи до двох-трьох келишків віскі в барі, чи до вечірньої газети. Все, як завжди у неї, симетричне: новий етап як спростування попереднього, наче готель, що збільшить число готелів до парного або, навпаки, виявиться непарним і тоді наступний етап доповнить пару, наче ліжка, бензоколонки, собори, тижні. Мабуть, те саме сталося й у музеї, де все повторювалося з маніакальною послідовністю: предмет за предметом, стіл за столом аж до нестерпного фінального розриву, винятку, що за одну мить зруйнував цю досконалу злагодженість, яка вже не надавалася нічому — ні розуму, ні божевіллю. Бо найгірше шукати щось раціональне в тому, що від самого початку мало ознаку маячні, безглуздого повторення, і водночас із відразою відчувати, що лише ретельне справдження всього цього повернуло б їй душевну злагоду, обернуло б цю нісенітницю їй на користь, вписало б її в ряд інших симетрій, інших етапів. Але в такому разі щось було не так, щось пройшло там повз її увагу, і вона вже не могла примиритися з цим і їхати далі, все її єство линуло назад, мовби опираючись рухові вперед; їй залишалося хіба що розвернутися й поїхати назад, переконатися, що все це дурниці, що ніякого дому не було або що дім таки був, але в музеї експонувалися чи то абстрактні малюнки, чи то картини на історичні теми — щось таке, на що вона б не гаяла часу. Втеча — це паскудний спосіб прийняти неприйнятне, надто пізно відмовитися від єдино уявленого життя, безбарвне повсякденне сприйняття світанку чи новин по радіо. Угледіла поворот праворуч, розвернулася й поїхала назад на повній швидкості, яку зменшила лише тоді, коли дісталася до перших хуторів, що з усіх боків підступали до містечка. Проминула площу, пригадавши, що ліворуч був тупик, де можна залишити автівку, потім пішки йшла безлюдною вуличкою; з крони платана чулося скрекотання цикади, аж ось занедбаний сад і досі розчахнуті великі двері.

Не варто було зупинятися в перших двох кімнатах, де так само пряжило сонячне проміння, столи залишалися на своїх місцях, двері до третьої кімнати причинила, либонь, вона сама, коли виходила. Знала, що їх слід штовхнути, щоб безборонно увійти й побачити ті самі стіл і стілець. Знову сісти, щоб випалити сигарету (купка попелу від першої лежала на краю стола, недопалок слід було викинути на вулиці), зіпертися ліктем у півоберта, щоб уникнути прямого сонячного проміння. Вона знайшла в сумочці запальничку, глянула на перше кільце диму, що звивалося в повітрі. Якщо той смішок був таки криком птаха, то тепер не було чути нічого. Але в неї залишалося ще багато сигарет, можна було зіпертися на стіл і вп’ястися очима в огорнуту темрявою дальню стіну. Певна річ, вона могла піти будь-якої миті, але могла й залишитися; мабуть, це справді чарівно — дивитися на сонячний промінь, що дереться по стіні, поволі подовжуючи тіні — її власну, стола та стільця, чи, навпаки, завмирає, нерухоміє, як усе довкола — як вона сама, як струминка диму.

Друга поїздка