Читати книгу - "Таємна троянда"

повз якесь містечко, де поблискували від сльоти шиферні дахи чи мерехтіла в холодному вранішньому світлі гладінь озера. Я був надто заглиблений у власні думки, аби спитати, куди ми їдемо, чи звернути увагу, які квитки взяв Майкл Робартес, але здогадався за сонцем, що ми їдемо на захід, а ще й за деревами я вже здогадався, що ми наближаємось до західного узбережжя, бо вони скидалися на обірваних жебраків, що мовби летіли, похиливши голови, на схід. І враз ліворуч я побачив між низькими пагорбами море, тьмяну сірість якого помережали білі плями та смуги.

Коли ми зійшли з потяга, то виявилося, що нам ще треба було трохи пройти пішки, і ми рушили в путь, позастібавши пальта, бо вітер був пронизливий і лютий. Майкл Робартес мовчав, ніби прагнув залишити мене сам на сам з моїми думками; а як ми прохóдили між морем та скелястим схилом великого мису, я з граничною ясністю збагнув, якого удару завдано всім моїм узвичаєним думкам та почуттям, а може, у глибині моєї свідомости відбулась і якась містична переміна, бо сірі хвилі з гребінцями скипілої піни стали причетні до мого бурхливого, фантастичного внутрішнього життя; коли ж Майкл Робартес показав на квадратну будівлю в античному стилі з набагато меншою і новішою прибудовою, зведену на самому краї поруйнованого та майже порожнього пірса, і сказав, що це — Храм Алхімічної Троянди, мене захопила фантазія, що море, яке осипáло будівлю клаптями піни, зазіхає на неї через її причетність до якогось непевного пристрасного життя, яке зародилося для того, аби боротися з нашим упорядкованим і поміркованим існуванням, і ось-ось накриє світ такою темною ніччю, як та, що настала після загибелі класичного світу. Одна половина моєї свідомости осміювала цей фантастичний жах, а друга, ще почасти заглиблена у видіння, прислухáлась до зудару незнаних воїнств і здригалась від неуявленного бузувірства, зачаєного в тих сірих кипучих хвилях.

Ступивши пірсом лише кілька кроків, ми надибали старого, певно, то був сторож, він сидів на перевернутому барилі неподалік від того місця, де каменярі нещодавно лагодили пролам у пірсі, а перед ним горів вогонь у казанку — такі самі вішають попід своїми візками й лудильники. Я помітив, що той старий ще й святенник, як кажуть селяни, бо на цвяху, вбитому в пруг барила, висіла вервиця, і коли я побачив її, то чомусь здригнувся. Ми вже відійшли від нього на кілька ярдів, аж тут я почув, як він кричить по-ґельському:

— Ідолопоклонники, ідолопоклонники, котіться у пекло зі своїми відьмами та чортами, котіться у пекло, аби чаплі знову могли прилітати в цю затоку.

І ще якийсь час було чути, як він не то верещить, не то бурмоче щось за нашими спинами.

— А ти не боїшся, — спитав я Робартеса, — що ці неотесані рибалки можуть заподіяти тобі якесь лихо?

— Мені та моїм однодумцям, — відповів він, — уже жодна людина не може нашкодити чи допомогти, бо в нас вселилися безсмертні духи, а коли ми помремо, то це буде вінцем найвищої праці. Для цих людей теж настане їхній час, і вони пожертвують кефаль Артеміді чи іншу рибину — якомусь новому божеству, якщо тільки їхні власні боги — Даґда зі своїм невичерпним казаном[121], Луґ зі своїм списом, умоченим у маковий сік, аби розхолодити його прагнення кинутись у битву[122], Енґус із трьома пташками на плечі[123], Бодб зі своїм рудим свинопасом[124] та всі героїчні діти Дани — заново не воздвигнуть свої храми з сірого каменю. Царство їхнє ніколи не минало, лише трохи слабшала його могуть, бо сúди досі проносяться у вітрі, танцюють і грають у герлінґ[125], а ще стинаються в несподіваних сутичках у кожній улоговині та на кожному пагорбі, але вони не зможуть відбудувати свої храми, поки тут не буде мучеництва і перемог, а може, й поки не відбудеться давно пророкована битва в Долині Чорної Свині.

Тримаючись під муром, що огороджував пірс з боку моря, аби вберегтись від летючих клаптів піни та вітру, які щомиті могли звалити нас із ніг, ми мовчки дійшли до дверей квадратної будівлі. Майкл Робартес відімкнув їх ключем, на якому я вгледів іржу від незліченних солоних вітрів, і провів мене порожнім коридором та сходами, не засланими килимами, нагору, до маленької кімнатки з книжковими полицями вздовж стін. Тоді приніс мені поїсти, але самі лише фрукти, бо перед церемонією, як він пояснив, мені треба було дотримуватись помірного посту, а також книгу про вчення і приписи Ордену, над якою я мав провести решту цього зимового дня. Потім він залишив мене, пообіцявши повернутися за годину до церемонії. Я почав оглядати книжки на полицях і виявив, що це — одна з найбагатших алхімічних бібліотек, які я тільки бачив. Там були праці Морієна[126], який ховав своє нетлінне тіло під волосяницею; Авіценни, який був п’яницею, а проте мав владу над незліченними легіонами духів; аль-Фарабі