допомогу на перше прохання, вони й вирішили попросити мене замінити відсутню людину, хоча я й не працюю в «Соколі» і ніколи там не працював, а працюю в засобах масової інформації, де завдяки своїм трудовим успіхам заслужив право на частку мас-медійної влади, до якої «Соколу» далеко, як до неба, думаю я, але бачу, що вони вже дивляться на мене як на свою людину, я для них не чужий; всякий, у кого вони більше трьох разів забирали на штрафний майданчик авто, — для них своя людина, а моє вони забирали вже чотири рази, причому двічі протягом якихось двох-трьох тижнів, отже, я-то вже, без сумніву, свій і, якщо захочу, можу запросто пробігти з ними крос, надівши майку «Сокола», питання тільки в тому, чи захочу. А чому б і ні? — думаю я. Я не бачу жодних перешкод до участі в кросі, за винятком того, що це забере у мене скількись часу, ще одна справа, на яку потрібно витратити час — дорогоцінний час, що по праву належить Фінляндії, та, з іншого боку, треба якось боротися з водним потоком, щоб його затримати, боротися зі смертю, мова ж, зокрема, про це, а біг — це спокійно можна стверджувати — трохи сповільнює течію, адже якщо ми бігаємо, то в основному ніби для того, щоб утекти від смерті, ми бігаємо заради здоров’я, заради того, щоб підтримувати себе у формі, а здоров’я — це не смерть, яка ж тут смерть, хоча й тут, звісно, трапляються сірі зони. Хіба ж ми не чули про людей — здорових людей у розквіті сил, — які падали просто на бігу чи тоді, як вони крутили педалі тренажера в спортивному залі, хоча треба зазначити, що частенько це бувало в Каліфорнії, та може трапитися і тут у нас, тому з упевненістю нічого не можна сказати, і чути про це завжди дуже сумно, адже ці нещасні люди вважали, що вони закладають міцні основи свого довголіття, а насправді заклали основу своєї недовговічності, та навряд чи вже така неприємність станеться через Хольменколленську естафету, подумав я; певна річ, це теж ризик, але, як кажуть, якщо зовсім не ризикуєш, нічого не досягнеш, буває, потрібно в житті ризикнути, інакше не побачиш перемоги, я ж якраз хочу досягти, я хочу стати переможцем. «Сокіл» чекає моєї відповіді, а я, як завжди, тягну з цим довше, ніж варто було б, ситуація обертається несподіваною стороною, і хлопці з «Сокола», мабуть, уже подумали, що я вирішив покомизитися, а я зовсім не тому зволікаю з відповіддю, я не поспішаю, бо хочу висунути одну умову, близьку до ультиматуму, і мені це самому не подобається, та я все одно це зроблю; і я стрибаю, ніби у вир, кажу їм, що побіжу за «Сокіл», якщо хтось дістане мені серпневий номер «National geographic» за 1981 рік; моя рішучість ґрунтується на розрахунку, я миттєво прикинув і зрозумів, що серед такого великого зібрання, як підказує статистична ймовірність, хтось неодмінно повинен бути передплатником журналу «National geographic», інакше й бути не може, я не знаю, хто з них його виписує, та це зараз же з’ясується, подумав я. Такого повороту вони явно не очікували, вони здивовані, і хтось напевно подумав, що подібний вчинок свідчить про мою нетямущість і невисокий рівень соціального розумового розвитку, тоді як насправді все якраз навпаки, я переріс їх на цілу голову, адже я працюю в галузі ЗМІ і звик будувати свою гру на людських очікуваннях, а тут вистачить невеликого впливу: легенько і вміло зачепити, де треба, — і готово, ефект досягнутий, звісно ж досягнутий, ось уже більшість із присутніх разом із Сестрою почали усміхатися і закивали, а незабаром стали поглядати на єдину людину, яка не всміхається і не киває; вона, звісно ж, і є та, хто все життя збирав «National geographic», акуратно клав кожен номер в особливу папку, щоб не пом’явся; знайомий тип, з тих, хто навіть друзям не дає почитати, бо в якомусь сенсі журнали для нього важливіші за друзів, таке от дивацтво, безсумнівно викликане якимсь психічним відхиленням, мозок — такий складний інструмент, що потрібна величезна точність, інакше відразу буде збій, і тут саме такий випадок, коли щось там не заладилося, та це вже не мій клопіт; його мозок, отже, його й клопіт; мозок живе сам по собі, живе, а в цьому мозку щось там таке схибнулося, але ультиматум виставлений твердо і безповоротно, він стоїть, мов скеля, не похитнеш, і я не побіжу, поки не отримаю номер за серпень 1981-го, і всі хлопці з «Сокола» повернулись і дивляться на нього, це — тиск, ще й який тиск; добре, каже він врешті-решт, добре, до біса; отже, мені обіцяно, що я отримаю номер за серпень 1981 року тільки почитати, не назавжди, а лише в борг на кілька днів, та це все, що мені потрібно, і ну їх до біса, тих, що кладуть кожен журнал в особливу папочку, думаю я, хоча і не всерйоз, бо вони теж бувають по-своєму непоганими хлопцями, звісно ж непоганими.
Я погодився бігти в естафеті, і це дуже незвичне рішення, адже я ніколи не бігав у естафеті, взагалі ніколи не бігав ні на яких змаганнях, а якщо подумати, то й зовсім перестав бігати після двадцяти років. Тому ця витівка з естафетою — чистісінька маячня й божевілля. Та й залишається до естафети менше двох тижнів. І до здачі брошури залишилося менше двох тижнів. Ті ж самі два неповних тижні. Безглузда історія, бо це зовсім недоречно; та до речі майже ніколи нічого не буває, тому час до цього звикнути, як пора звикнути до думки про те, що все тече, бо воно все одно буде текти, хочу я того чи не хочу, і єдине, на що можна впевнено покластися, — це те, що все буде текти, лише на це й можна твердо розраховувати, та я ніяк не можу з цим змиритися і не бажаю звикати, і тому я повинен за ті самі два тижні і брошуру закінчити, і привести себе в спортивну форму. В олімпійський рік — у спортивній формі весь народ! Адже було таке гасло!
Та це було вже давно, і я не набрав форми до олімпійського року і потім так і не спромігся; я не в формі, сам відчуваю, я ж не безформний, як вода, це ж типовий випадок, зовсім як у такому собі до відрази
