Читати книгу - "І будуть люди"

— А що я, батюшечко, чула! — а що Гайдук і собі поривався сказати слово, то вона смикнула його за рукав: — Та ну ж бо, Михайле, ти послухай лишень, що я чувала!..

Отець Віталій схвально подивився на жінку, що так вчасно прийшла на допомогу. Мимоволі зацікавлені, повернулися до Гайдучихи й інші.

Тільки Таня як сіла за стіл, так і не поворухнулася. Руки лежать на колінах, очі втуплені в тарілку, губенята міцно стулені, і все в ній напружене, кожна жилка натягнена: тремтить — ось-ось обірветься! Тоді Таня або заридає, впавши обличчям на стіл, або вибіжить із хати — майне в темну ніч...

Оксен раз по раз повертається до неї: то підкладе на тарілку, що й так повна їжі, то подасть їй виделку, то підсуне воду; сестра, яка сидить з іншого боку, теж щось нашіптує, раз навіть обійняла — пригорнула до себе — Таня тільки плечі зсутулила. Навіть коли закричали: «Гірко!» — і їй довелося встати, повернутись лицем до Оксена, — навіть тоді вона думала тільки про те, щоб стримати оте нервове тремтіння, яке все наростало в ній. Тому й здавалася на диво спокійною, якоюсь аж сонною, і Олеся, поглядаючи крадькома на невістку, нишком жаліла її: «Нещасна, як вона, мабуть, втомилася!» — хоч у самої аж гуло в руках і ногах: поралася з раннього ранку, не присідаючи.

Тож коли Гайдучиха почала говорити, всі, крім Тетяни, повернулися до неї.

— Розказували мені, батюшко... не знаю, правда чи ні, за що купила, за те й продаю... Дак розказували мені, шо ув одному селі дяк здурів...

— Як то здурів? — жахнулися всі.

— А отак: взяв і здурів... — Гайдучиха розв’язала хустку, щоб вільніше, мабуть, було говорити. — Був у тому селі дяк — годів, мабуть, із двадцять дякував. Кажуть, що розумнішого чоловіка й зроду-віку не було. А теперечки взяв та й здурів!

— То він і досі дяком?

— Та де там! До леворюції був дяком, а теперечки в якомусь приюті завідує. Ще як колись брали його в солдати, то люди всією парахвією за нього стояли, а він тепер ось якої! Ще нічого, якби там такий, як оце мій Михайло... чи ви, пробачте на слові, Оксене... а то ж найрозумніший чоловік був, а теперечки взяв та й сказився: каже — Бога нема... нічого нема!..

— Так він ні в що не вірує?

— Та ні в що на світі! Каже: і все це природа создала!

— А як же його фамилія?

— Оцього вже, звиняйте, не знаю. Казали тільки, що найрозумніший чоловік був, а повернувся з війни — сказився, пропав чоловік!..

— А я що вам казав: немає ладу на землі, немає й отам! — знову ткнув пальцем у стелю Гайдук. — Коли вже слуги Божі святої віри зрікаються, то куди ж уже далі! Отак досидимось, поки нас пранці усіх поїдять!

Він гримнув кулаком по столу, аж підскочили тарілки, перекинулась чарка — по скатертині розповзлася темна пляма. Олеся відразу підбігла — тиць-тиць рушником у мокре місце, поставила чарку, а Оксен, якому і так напекли всі оці розмови про землю та нову владу, про комнезам та продрозверстки, швиденько налив її знову.

— Давайте, дорогі гості, хоч сьогодні забудемо оці кривди, хай вони проти наших ворогів обернуться. Вип’ємо, дядьку Михайле, та вдаримо лихом об землю, та заспіваємо якоїсь веселої, бо наша молода он зовсім засмутилася.

Таня тільки ворухнула бровою, Гайдук же з упертістю п’яного заперечив:

— Добре тобі забувати обиди, коли ти в своїй хаті

живеш!

— Ай справді, давайте заспіваємо, — втрутилася Зіна, якій теж почали набридати оці чоловічі розмови. На попівських харчах вона погладшала: білою здобою налилося молоде тіло, тихий рівний рум’янець ліг на щоки, спокійним щастям світилися великі чорні очі, і Таня здавалася поруч із нею зовсім ще дівчинкою: худеньке бліде обличчя, старанно зачесане — прилизане волосся, під світлим платтям наївно і беззахисно стирчать тугі груденята. «Боже, чим же вона дітей своїх годуватиме! — несхвально оглядає міську оту знайду стара Гайдучиха. — Там же тієї циці — на півразу куснути! А рученята — як палички! Зав’язне в тісті — чоловікові доведеться визволяти. Ой, нагорюється з нею Оксен, буде йому на хазяйстві не поміч, а неміч!» Але нічого цього не сказала вголос, тільки підтримала матушку:

— Ай справді, що це ми, як на поминках! Давайте-но заспіваємо. — І — штовх чоловіка в бік: — Починай-но, Михайле, в тебе ж колись таки голос був.

— Був, та загув, — відразу пригадав ще одну кривду Гайдук. — Позбавили мене, стара, голосу, теперечки ми безголосі, як та риба у неводі.

— Та ну ж бо, Михайле, годі тобі вже про те! — не вгавала Гайдучиха, рада прислужитися матушці. — То якої ми заспіваємо?

Гайдук відсунув тарілки, наче розчищаючи місце для пісні, пригладив обома долонями сиве волосся, прокашлявся. Обличчя в нього відразу стало урочисте, як у сліпих лірників, що виспівують по ярмарках та попід церквами людське «подаяніє», він навіть очі закотив угору — подивився в стелю, виглядаючи пісню:

— Хіба що оцю...

Гой, колись ми панували,

А тепер не бу-гу-дем,—

завів Гайдук, жалісливо ламаючи брови. І не встиг відлунати його приношений, але дужий іще баритон, ще тріпотів він по хаті сумовитими октавами, а його вже підхопили високі тужні жіночі голоси:

Того щастя, тої долі

Повік не за-га-будем...

Гарно співає Зіна, а ще краще — стара Гайдучиха, — як тільки і вберегла вона отой напрочуд чистий альт, що тепер видзвонює, напинаючи кожне слово, як наболілу струну. І вже смутніє обличчя отця Віталія, хоч йому й не годилося б захоплюватись «мирськими» піснями, супиться сумно Оксен, хоч йому аж ніяк не личить сумувати біля молодої жони, підперла по-старечому щоку долонею Олеся. Навіть Альошка, і той завмер, розтуливши рота: видно було, що і його дитяче серце повинула туга, що так і бриніла по хаті. А про Таню — що вже про Таню й казати! Вся вона ще більше завмерла — подалась наперед і не зводить — не зводить очей із старого Гайдука, немов тільки він міг їй пораяти, що ж далі робити, як жити в оцій чужій хаті, куди її вкинула лиха розлучниця доля.

І не встигли ще доспівати цю пісню — вилити всю її тугу й печаль, як не витримало надірване серце Гайдукове: упав грудьми на стіл, возив змокрілими сивими вусами по скатертині, гірко ридав:

— Сорок десятин як від серця відтяли!.. Я ж її по крихітці збирав, вершок до вершка тулив, а вони взяли та відняли... Та бодай же вони й подавилися нею, щоб же вона їм родила кукіль та отруту за мою страшну кривду!..

Його гуртом умовляли, давали холодної води, а він усе не вгавав: бив себе кулаками у груди, аж стугоніло по хаті, полоскав у п’яних сльозах прооране глибокими зморшками обличчя, скалив жовті прокурені зуби:

— Не можу, людоньки добрі, не можу!.. Сорок же десятин найкращої землі!.. Та такої ж,