Читати книгу - "І будуть люди"

— Те-те-те! — співчутливо похитав головою дядько — І скільки ж ви, чоловіче добрий, заплатили за неї?

— Та півкоробки борошна! — все ще не втрачав надії Оксен.

— Півкоробки! — бив себе в поли дядько — Та ще, мабуть, і крупчатки?

— Крупчатки! — втратив терпець Оксен. — Та кажіть уже толком — знаходили ви підкову чи ні?

— Підкову? — таким здивованим тоном перепитав дядько, наче Оксен досі нічого йому й не казав, — Та де б я її знайшов, коли ви їхали шляхом із Хоролівки, а я оце щойно на нього зійшов! Хіба ви не знаєте, що я з того хутора? — та й ткнув пальцем кудись поза спиною.

Оксен, тихо лаючись, повернув назад.

Приїхали додому, як почало вже смеркатися. Короткий день складав натомлені руки, а ніч уже дихала передвечірньою сиззю — і тужавіли, гускли поля, готуючись до важкого осіннього сну.

— Он уже й наша хата, — показав Оксен пужалном на гостроверхі тополі, що виростали попереду неначе з землі, та й пустив Мушку риссю.

Таня гойднулася, замало не впавши, вхопилася рукою за холодний залізний поручень, і той дотик так пронизав її всю, наче залізо було остуджене до краю і вона не долонею — серцем прикипіла до нього!

З огляду на те, що Оксен був удівцем, він не затівав буйного весілля, не напрошував повну хату гостей — не годилося. За весільний стіл сіли тільки отець Віталій з Таниною сестрою — Зінаїдою, Оксенові сини, сестра і далекий родич Михайло Гайдук із дружиною Марфою.

Гайдук ходив у таких же куркулях, як і Оксен. Тільки якщо в Оксена відрізали землю та забрали коней, то Гайдука ще й виселили в халупу, що осібно стояла на краю села, підставляючи свої поколупані стіни під чотири вітри.

До війни в тій халупі жила одинока жінка: дівка — не дівка, вдова — не вдова. Приймала проїжджих на ніч, не цуралася й чоловіків із свого ж таки села — і не раз вилітали шибки в отій хаті, і не одна жінка тіпала за пишні коси лиху розлучницю, яка посміла позичити в неї чоловіка те, що самим Господом Богом було віддане тільки їй, законній жоні, тіпала й кричала на всеньке село, проклинаючи надмірно хлібосольну молодицю. Проклинала її вся жіноча половина села, а чоловіча тільки помовчувала, бо не один потай забігав пробувати отієї солодкої меді, без якої й життя — не життя.

За громадянської війни Марина — так звали оту молодицю — кинула осточортілу хату, осідлала коня, прип’яла до свого крутого стегна шаблюку та й почала гасати широкими українськими степами разом з отаманом Вовком — одним із численних «батьків», що плодилися, як гриби, на закривавленій українській землі.

Завітала якось на чолі буйної ватаги і в рідне село. Вітром промчала вулицею, зупинилася посеред широкого вигону: синє галіфе з червоними генеральськими лампасами, кожушок (як не лусне на грудях), при боці шаблюка й наган, ще й висока, хвацько заломлена шапка з решетилівських смушок. Скомандувала зібрати молодиць, що колись провідували її з рогачами та качалками, — і пішла потіха на всеньке село!

— Вікна, дорогенька сеструньцю, била?

— Та до вас же, Маринко, чоловік мій ходив, — холонучи всім тілом, відповідала «сеструньця».

— А чого він до мене ходив?

— Та то вже вам краще знати.

— Бо ти пісна, як черствий корж, то куди ж чоловікові діватися! То замість того, щоб прийти до мене та любенько повчитися, як чоловіка біля себе тримати, ти коси мені видирала?.. Ану, хлопці, візьміть оцю дурепу та всипте їй жару, щоб не дрімала під чоловіком!..

І брали нещасну Хвеську — Мокрину — Федору, і клали мало не під копита Марининого коня, й оголяли те тіло, що його грішно й на світ Божий показувати, хіба що сварячись із сусідкою, та й сипали жару, аж свистіли нагаї.

Отак відплатила за побиті вікна Марина та й помчала геть, залишивши посеред вигону похриплих від крику жінок. І ще не встигли зарубцюватися сліди від нагаїв, як у село прикотилася звістка: десь біля Псла найшла свій безславний кінець весела Марина.

Наздогнали бандитів червоні курсанти, загнали на високий берег, і тільки Марина здибила коня, щоб стрибнути з високої кручі в річку, як чмокнула куля в біле чоло — і не стало молодиці, і зогнило в наспіх виритій ямі пишне тіло, що у всеоб’ємній щедроті своїй солодкою отрутою поїло не одного чоловіка.

А хата ще довго стояла, як відлучена, на краю села — порожніла вибитими шибками, чорніла запрілою стріхою, і вночі її боязко обходили люди: хтось наче бачив, як мертва Марина приїжджала туди на коні та й заходила досередини, не інакше як любитися з нечистою силою.

Тож в оту хату й переселив Гайдука комнезам. І хоч хазяйновита Гайдучня за одне літо довела її до пуття: вставила рами і шиби, обновила двері й стріхи, звела нову клуню і хлів, виплела з гнучкої лози такий високий тинище, що як проходить мимо дядько — тільки краєчок гостроверхої шапки видно з двору, пустила на туго нап’ятому дроті такого кудлатого чорта, що горло рвав собі ланцюгом, коли хто чужий заходив із вулиці, — хоч усе до ладу й привели Гайдуки, однак не міг простити старий революції ані забраної хати, ні відкраяного поля, ні зведених коней та волів, що тепер гнуть свої горби на голоту.

Тому й не встиг випити чарку-другу за здоров’я молодих, а вже заворушилася-запекла невигойна рана, і Гайдук, тулячи до сухих грудей жилаві кулаки, допитувався в отця Віталія:

— Батюшко, за що?.. За віщо вони мене отак скривдили?.. Чи я в Бога теля з’їв, що він послав на мене отаку кару?

Отець Віталій відклав виделку, витер сніжно-білою хустиною м’якого рота.

— Даремно ви ремствуєте на Бога. Михайле Опанасовичу, — почав лагідно умовляти старого. — Не нам, сліпим дітям його, знати, що добре, а що зле, де його свята милість, а де — його кара... Бог ніколи не забуває нас, тільки й нам ніколи не треба забувати про нього, уповати на його милосердя. Сказано-бо: без його волі жодна волосина не впаде з голови... Знайте: Бог невичерпний у милосерді своєму.

— Та де ж, батюшко, те милосердя, коли мене совдепія обдерла до нитки — заперечив Гайдук. — Хай би вже воли й коні, хай уже й землю, а то ж і з хати вигнали, наче собаку! То це такий лад? Така справедливість?.. Ні, нема ладу на землі, нема, видно, й на небі!

— Що ви таке кажете! — аж смикнувся Оксен на отакі богохульні слова — Схаменіться: хіба можна отак проти Бога?!

— Добре тобі, Оксене, богомільним бути, як тебе з хати не витурили! А я? За віщо мене так покарано? Що я — гірший від тебе? Та в тебе ж сто десятин землі було, а в мене тільки сорок п’ять!

— Я ваших десятин не лічив... — почав був Оксен, але тут у розмову втрутилася Гайдучиха. Сухенька та низькоросла, як і її чоловік, пов’язана темною хусткою, вона скидалась на стареньку монашку: сиділа при столі, пісно стуливши губи, дзьобала з тарілки «вгощеніє», а тепер, занепокоєна