Читати книгу - "Московіада"

Але, вже знявши слухавку, ти дотумкав, що телефон існує лише для внутрішнього користування. На ньому навіть не було диску з цифрами. Тим часом у слухавці пролунав чийсь дуже дисциплінований голос:

— Дєжурний.

— Як справи, дєжурний? — з усією можливою самовпевненістю вдерся ти в його вухо.

— Усе нормально, товаришу?… А з ким я?…

— Нормально, кажеш? — Ти витримав паузу, якраз необхідну для того, щоб дєжурний відчув себе маленьким-маленьким. а тоді. мимоволі згадуючи солодко-тривожні забави з телефоном далеких часів дитинства, люто загарчав:

— Що, просрали затриманого, виродки?! Думаєте, я нічого не знаю?! Чому не доповідаєте про втечу? І хто вас, довболобів на службу приймав?! Подумати тільки — писака задрипанний, а так намахав усіх!… Професіонали задрочені!

— Ми шукаємо, товаришу., — рятував ситуацію сердега дєжурний.

— Шукайте свої голови, чмошники бездарні! А він уже де-небудь по Москві розгулює. Негайно знайти і до мене! Особисто до мене! Ви хоч розумієте, що поставлено на карту, ні? Хоч це ви розумієте, йолопи?!

— Розуміємо, товаришу…

— Нічого ви не розумієте, якщо він досі ще не затриманий! Зауважте: якщо ви мені не дасте його живим або мертвим, або і мертвим, і живим, і ненарожденним, то з понеділка вся група, всі до одного — нах Карабах! Потретеся животами об скелі! и же, під кулями і снарядами помудрішаете! Ясно?

— Ясно, товаришу… А з ким я?…

— З Господом Богом, мудило! Впізнавати треба, ясно? Які ще питання?

— Щури.

— Що з тими щурами?

— Починають жерти одні одних. Нищать кабелі урядового зв'язку. Лютішають з кожною хвилиною. Боїмося, що можемо перетримати. Як накажете?

— Наказую. Випускайте!

— З усіх відсіків?

— З усіх без винятку! Хай розімнугься, погасають трохи…

— Ги-ги-ги, — заколихалося з боку дєжурного.

— Жарти на бік! Старшому групи перекажіть, що його я власноруч до щурів у клітку запхаю, якщо через годину ви мені того віршомаза не дістанете! Ясно?

— Обов'язково перекажу! — з радісною готовністю запевнив дєжурний.

— Інформуйте мене про хід операції щопівгодини! Ясно?

— Ясно, товаришу… Якої операції?

— Мальованої! Операції по затриманню, тупаку!

Ти розлючено кинув слухавку. І звідки стільки нахабства взялося? Подивився на своє відображення у гладенькій чорній поверхні телефонного апарата. Блазень блазнем — пасма рудого мов лисячий хвіст, волосся, великі нерівні залисини, нісу вигляді червоної картоплини. Цілком відповідає тому, щоб іти на симпозіум покійників про наше майбутнє. Який, до речі, он за тими дверима відбувається.

Двері ти вирішив штовхнути ногою — так воно, безперечно, елегантніше. Але ніхто у КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛІ не звернув анінайменшої уваги на цей вибрик. Ти увійшов — блазень блазнем, нікому не потрібний у своєму довгому плащі. Уся потойбічна публіка в масках була саме заслухана в якусь доповідь, виголошувану з заляпаної кров'ю й фекаліями, підсвіченої знизу свічками трибуни. Доповідь виголошував напрочуд хвацький інкогніто, що за старим кримінальним звичаєм вирішив натягнути на голову чорну капронову панчоху з єдиним розрізом — для рота.

Взагалі ж у залі панувала атмосфера напівтемряви. Стільці були розташовані амфітеатром і, здається, оберталися довкола висвічених трибуни й президії. Стіни залу оберталися теж, правда, у протилежний бік, щоб у присутніх часом не помакітрилося в головах. І на тих рухомих стінах періодично виникали зображення всіляких рідкісних об'єктів, ніби в китайському театрі тіней. Пропливали зруйновані будівлі, шибениці, танки, відривалися від землі штучні супутники, полчища комбайнів нагадували стада доісторичних гігантів. Пахло чимось напіврозкладеним, але й коньяком пахло.

Тим часом рот доповідача, що був усього лише заглибиною в чорній панчосі, забивав у рухомий простір залу цвяхи гострих зубатих фраз. І цей рот говорив приблизно таке:

— Мусимо визнати, що ми на порозі катастрофи. Повторюю: на порозі. Чи маємо шанси для її відвернення? Чи можна ще врятувати нашу велику спадщину? Скільки для цього треба зусиль, вогню, крові, металу? Ось те коло питань, що всіх нас не в жарт пече. Минулися ті повільні часи, коли ми могли дозволити собі відступи, пом'якшення, амністії, розпруження, розрідження. Нині альтернатив не маємо. Тобто ще маємо, але це вже остання ч можливих альтернатив; бути чи не бути. Бути Великій Державі чи не бути. Бути Великій Державі чи бути Великому Хаосу. Ієрархи чи анархії. Стрункості наших ідей вороги протиставили свист і гулюкання. Розвалюється фактично все. Тріщать по швах святині і танки. Армія вже не здатна виконувати накази пращурів: вона симулює. Вона бридиться вбивати. Це вже не армія — це велике збіговисько педерастів і пацифістів, що, зрештою, одне й те ж. Мусимо визнати: у нас нині армії нема. Нема! Однак, чи випливає з цього неминучість найбільшої катастрофи? Ні!

Ти присів на одне з вільних крісел поблизу проходу і почав обертатися разом з усім амфітеатром. Як добре, що ти вже всі ні усе виблювати! Тепер ти міг зосередитися на всьому іншому. Зловісні тіні повзли довкола залу. То були відрубані голови, язики, шпилі помпезних будівель, націлені ракети. Затемнена публіка слухала промовця вперто і заангажовано: всілякі діди-морози, пірати, індіанці, опричники, мухомори, розбійники, алкоголіки та інші казкові створіння. Проте найбільше було різної звірі ІІ ч хоботами, рилами, пащеками, хвостами і ратицями. Часом це нагадувало святковий ранок з перевдяганнями в дитячому садку. Або в школі для розумове відсталих.

Президія зборища сиділа праворуч від трибуни, їх було семеро. І всіх ти упізнав.

Першим кидався в очі високий і кістлявий негідник, замаскований під Івана Грозного. Раз у раз трусив він своєю татарською борідкою та немитими патлами, прислухаючись до чергового цвяха з вуст Чорної Панчохи. Враження від нього було взагалі таке, наче він щойно забив свого сина.

Наступним був хтось, хто вирішив сдєлать життя своє з таваріща Дзнржинського. Борідка його була не менш цапиною. ніж в «Івана Грозного». Парадоксально, але від пам'ятникового Фелікса-Дон-Кіхота цей, присутній у президії, відрізнявся ті їм. що був грубеньким і низеньким — таким собі кабаретовим солістом не першої свіжості.

Поруч із «Дзержинським» міг сидіти тільки Ленін. Так вето й було. Проте і тут не обійшлося без деякої кумедності. Справа в тому, що «Ілліч» мав на голові не звичного хрестоматійного картузика, котрий так наближав його імідж до робітничо-селянських мас, а корону Російської імперії з усією візантійською її надутістю, щоправда, виготовлену з пап'є-маше. Ні в чому іншому корона не поступалася перед справжньою.

Далі був Мінін-і-Пожарський. Двоголовий тип у