Читати книгу - "Варфоломієва ніч"

– Сиди тут і не рипайся! – смикнула його за рукав дружина.

Ідея Іванівна хотіла була заперечити Тетяні Фрідріхівні-Віталіївні, однак махнула рукою: адже все тепер під контролем святого Миколая.

Увечері повернувся зі столиці дядечко Ґіві і почав готувати вечерю. Це виявилося дуже до речі, оскільки всі очікували звістки від Колясика.

Дядечку Ґіві передали поїздом із Тбілісі зелень, соус ткемалі і різну травичку й приправи. Тож у маленькому будиночку провінційного містечка NN пахло до запаморочення.

І саме туди увечері завалила група місцевих авторитетів.

– Мадам, ваше завдання виконане!

Колясик підійшов до Ідеї Іванівни й елегантно поцілував їй ручку.

Саме в цей момент у кімнату зайшов дядечко Ґіві, а за ним

– цілий спектр різних грузинських запахів.

– Ты кто? – ревниво спитав він у авторитета.

– Я – тигидимський олень, – пожартував Колясик і для наочності зімітував оленя. – Тигидим-тигидим-тигидим!

Оскільки анекдот про тигидимського оленя був одним із найулюбленіших дядечка Ґіві, він розкрив обійми і запросив до столу:

– Садысь, дарагой, гостам будэш! У нас сэводня просто сказочный квєрєби!

– А це що таке? – з підозрою в голосі перепитав Колясик.

– Бува, не яйця?

– Канешна яйца! – радісно закивав дядечко Ґіві. Словом, атмосфера відразу склалася дуже привітна. Після

третього тосту Колясик став ділитися спогадами свого шкільного дитинства. Він зізнався Варфоломійовичу, що це він підклав череп на паличці в букет з квітами на Ленінському уроці. Варфоломійович сказав, що він і не сумнівався, що це зробив він, малий паскудник. Адже він його стільки разів ловив у власному саду і лупив його своїм солдатським ременем, як Сидорову козу. Потім Колясик став допікати Тетяні Горошко за те, що вона не давала йому списувати і била його по голові портфелем. Виявляється, вони кілька років просиділи за одною партою. Колясик признався, що він тільки Тетяні Горошко, єдиній у своєму житті, дозволяв його бити та ще й по голові.

За розмовами минав час, і ось дядечко Ґіві урочисто вніс у кімнату кверебі. Момент внесення кверебі запам'ятовується на все життя. У цьому є щось від передчуття скуштування забороненого плода. Це передчуття хвилює, тривожить, збуджує і лякає водночас. А момент першого куштування цієї еротичної страви поєднує в собі здивування, розчарування, відразу, захоплення і сором водночас. Це не те, що ти чекав. Однак новий незвичний смак запаморочує, і ти вже не пам'ятаєш, що саме ти чекав.

Поїдання кверебі відбувалося у повній тиші. Дядечко Ґіві вже звик до того, що перше враження від кверебі ніколи не викликає бурю захоплення. Так само, як і вживання уперше інших екзотичних страв, наприклад, авокадо (яке нагадує вам мило), устриць (які нагадують вам медузу) тощо. Що нагадує кверебі? Кверебі нагадує щось середнє між свіжим інжиром і рожевим пріснувато-солонуватим пташиним молоком без шоколаду.

Розмова про кверебі зайняла півночі. Супроводжувалася вона різними анекдотами і дотепами, а ніч принесла учасникам трапези еротичні сни.

Суботу зробили санітарно-банним днем. Вирішили зустріти неділю не тільки морально, а й фізично чистими.

У суботу ввечері почався мандраж.

У неділю вранці Павло Іванович сів біля вікна і став спостерігати за тим, як спокійно ідуть по вулиці люди, не підозрюючи, що сьогодні – доленосний день. Для тих перехожих він – звичайнісінький день. Доленосний він для нього, Павла Печеніга і, незалежно від результатів виборів, для історії, хай малої, але історії. Ці люди зайдуть між своїми справами до виборчої дільниці і проголосують, як їм на душу ляже. А потім вийдуть і забудуть. Забудуть, що зробили особисто для нього, Павла Івановича Печеніга. І що зробили для малої історії. Ця їхня дія – просто краплина в морі. Але ось так, по краплині твориться історія.

Павло Іванович дивився у вікно і думав: чи уявляв він коли-небудь, що одного дня тисячі людей організовано змінять його долю. І він відчував особисту вдячність кожній людині за те, що вона просто прийшла на дільницю і проголосувала.

До речі, що спонукає людину, звичайну людину, приходити на виборчу дільницю і голосувати? Людину, яка розуміє, що її маленький голос у принципі нічого не змінить ні в загальних результатах виборів, ані в державі загалом. Але вона усе-таки йде. Тільки не треба високих слів про громадянський обов'язок. Людиною керує щось інше. Це «щось інше» і досі ще не вивчене спеціалістами з масової психології.

Після обіду до Павла Івановича прийшов Варфоломійович: у костюмі, краватці, підстрижений, поголений… Павло Іванович зібрався за тією самою схемою: поголився, попросив Ідею Іванівну підстригти його, вдягся в костюм, білу сорочку і краватку.

Обидва чоловіки вирушили до окружної виборчої комісії.

Окружна виборча комісія – це звучить надто голосно. Насправді – це давно не ремонтована споруда радянського періоду – середня школа.

Варфоломійович і Павло йшли довгим-предовгим коридором. І саме в цю мить назустріч їм із-за рогу вийшли три постаті. У слабоосвітленому коридорі не відразу вгадувалися особи зустрічних. Проте ті наближалися, і в їхніх фігурах уже можна було розрізнити шаромижників: Аліка, Зюзіка і Тамару Іванівну Синіцину.

Перше, що промайнуло в свідомості, це питання: дати їм дорогу чи йти напролом. Павло Іванович відступив до стіни, пропускаючи ворожу групу. Варфоломійович зробив те саме. Але група аналітиків стишила ходу і спинилася, загородивши прохід. Виникло психологічне напруження.

Тишу порушив Зюзік, який єхидно процідив крізь зуби:

– Привет, художественная самодеятельность!

Фраза наркоманистого Зюзіка зачепила Варфоломійовича за живе. Варфоломійович смикнувся, щоб сплюнути, проте парадний костюм, біла сорочка і краватка зупинили його запал.

– Привіт, шаромижники! – процідив крізь зуби Варфоломійович якомога зневажливіше.

– Ось ти який, Герой Радянського Союзу! – з удаваним захопленням сказав Алік, той, що з інтелігентним виглядом.

Варфоломійович не знав, що саме має на увазі хитромудрий Алік, від якого пахло дорогими парфумами, однак підозрював, що це була насмішка. Він не знайшовся, що сказати у відповідь.

– Ось ти який, старий розвідник! – продовжив Алік, уважно роздивляючись Варфоломійовича і жуючи жувачку. – І звідки ти взявся на нашу голову!

– Що, наклали у штани? – пішов в атаку Варфоломійович.

Шарамижники перезирнулись і знавісніли. Видно, і вони перевтомилися у виборчому марафоні. Видно, і в них нерви були на межі.

– Да что он о себе возомнил! – обурилася Тамара Іванівна Сініцина. – Да мы вас в три счета обставим!

– Тю! Ти чув, Пашко? Вони нас «у три щоти!» Та хто ви такі? Задрипанці! Гидко й плюнути!

– Не кипятись, дед! Не надо воспринимать так