Читати книгу - "Вершник без голови"

— Зовсім ні, — відказав майор. — Я не з тих, хто не дав людям чесно звести порахунки. Ви і ваш суперник вільні застрелити один одного, коли вже вам цього хочеться. Але не отак зопалу. Зрозумійте, містере Колхауне, що ваші стрільби загрожують життю інших людей, аж ніяк до них не причетних. Я й сам не хочу підставити себе під кулю, призначену не мені. Почекайте, доки ми всі відійдемо на безпечну відстань, а тоді паліть собі на втіху. Ну як, сер, таке вас влаштовує?

Якби майор був іншою людиною, суперники навряд чи послухалися б. Та його поважали і як офіційну особу — коменданта форту, — і як людину, старшу літами; до того ж усі знали, що він чудово володіє зброєю й не дозволяє нікому легковажити його наказами. І коли він витяг шаблю, то був не просто собі показний жест. Суперники зрозуміли це, і обидва, наче за мовчазною згодою, опустили револьвери, хоча й далі тримали їх у руках.

Колхаун стояв, насупивши брови й скрегочучи зубами, мов хижий звір, якому не дали напасти на жертву. Мустангер поводився спокійно і, хоч як це було дивно для ірландця, не виказував ні гніву, ні роздратування.

— Отже, ви обидва наполягаєте на поєдинку? — спитав майор, розуміючи, що залагодити сварку миром навряд чи можливо.

— Я не маю до цього великої охоти, — скромно відповів Моріс. — Якщо містер Колхаун перепросить за те, що він сказав і зробив…

— Нехай перепросить, він перший завівся! — озвалися кілька присутніх.

— Школи в житті! — бундючно промовив відставний каштан. — Кассій Колхаун до такого не звик. Ха, перепрошувати! Та ще й кого — оцю виряджену мавпу!

— Годі! — вигукнув молодий ірландець, уперше виказуючи гнів. — Я дав йому нагоду врятувати своє життя. Він відмовився, і тепер, присягаюся Богом, один з нас не вийде звідси живий! Майоре, дуже прошу вас і ваших друзів залишити нас. Я не можу терпіти далі його нахабство!

— Ха-ха-ха! — глузливо засміявся Колхаун. — Він дав мені нагоду врятувати своє життя! Вийдіть звідси, всі вийдіть! Ось я зараз покажу йому!

— Стривайте! — гукнув майор, не наважуючись повернутися до нього спиною. — Так не можна. Ви ще, гляди, почнете стріляти, перше ніж ми вийдемо. На той час ми вже маємо бути за дверима. Крім того, панове, — провадив він, звертаючись до всіх, хто був у барі, — слід дотримувати певних правил. Якщо вони хочуть стрілятися, треба, щоб і той, і той мали рівні шанси. Щоб були однаково озброєні й стріляли водночас.

— Авжеж! Так і має бути! — в один голос підтримали його ті, що стояли навколо, й подивилися на суперників: чи згодні вони з цією пропозицією.

— Ви не заперечуєте? — спитав їх майор.

— Я не можу заперечувати проти чесних умов, — відповів ірландець. — Аж ніяк.

— Я стрілятиму з тієї зброї, яку тримаю в руці, — затято відрубав Колхаун.

— Згоден! Ця зброя і мені до душі! — озвався його супротивник.

— Я бачу, у вас обох шестизарядні револьвери системи Кольта, номер два, — сказав майор, подивившись на зброю в їхніх руках. — Поки що все гаразд, озброєні ви однаково.

— Чи немає в них ще якоїсь зброї? — спитав молодий Генкок, гадаючи, що у відставного капітана десь під сюртуком схований ніж.

— У мене нічого більш немає, — відповів ірландець так щиро, що всі повірили йому на слово.

Очі присутніх звернулися до Колхауна, що видимо вагався. Він зрозумів, що треба зізнатись.

— Ну звісно, — мовив він, — я маю при собі й ножа. Ви ж не можете зажадати, щоб я віддав його. Кожному вільно битися тією зброєю, яку він має.

— Але ж, капітане Колхауне, — не вгавав Генкок, — ваш суперник не має ножа. Якщо ви не боїтесь зітнутися з ним на рівних, то повинні віддати свій.

— Певно, що повинен! — почулися голоси. — Повинен, а то ж як?

— Ну ж бо, містере Колхауне, — заспокійливо мовив майор. — Шість пострілів — цілком досить для будь-якої розсудливої людини, і холодна зброя вам ні до чого. Ви ще й не вистріляєте всіх набоїв, як один з вас…

— К бісу ніж! — перебив його Колхаун, розстібаючи сюртук. Діставши ніж, він пожбурив його в найдальший куток бару, а тоді хвалькувато, щоб залякати супротивника, додав: — Для такого розцяцькованого птаха він мені не знадобиться. Я покладу його з першого пострілу.

— Почекаймо, поки дійде до діла, отоді й поговоримо. Лякайте своїми гучними словами птахів, містере Колхауне, а мене вам не злякати!.. Покваптеся, панове! Мені вже не терпиться покласти край цим нахабним погрозам!

— Собака! — не тямлячи себе, просичав «благородний південець». — Мерзенний ірландський собака! Зараз ти в мене завиєш і поповзеш у свою будку! Я тобі…

— Як вам не сором, капітане Колхауне! — перебив його майор, якого підтримали й інші. — Ваші слова непристойні й недоречні в порядному товаристві. Потерпіть ще хвилину, а тоді говоріть що вам заманеться… А тепер, панове, — провадив він, звертаючись до присутніх, — лишилося тільки одне: подбати про те, щоб вони не почали стріляти, доки ми всі не вийдемо звідси.

Одразу ж постало питання: як це зробити? За такої напруженої ситуації навряд чи досить було простої обіцянки. Супротивники — принаймні один з них — могли й не дотримати її і спустити курки раніше.

— Треба дати їм якийсь сигнал, — знов заговорив майор, — і щоб жоден з них до сигналу не стріляв. Чи може хтось сказати, що б могло бути сигналом?

— Дозвольте мені, — озвався розважливий капітан Слоумен, виступаючи наперед. — Нехай вони обидва вийдуть разом з нами. Як ви знаєте, в кожному кінці цього приміщення є двері, зовсім однакові. Потім один зайде в одні двері, а другий — у другі, і тоді нехай стріляють, але не раніше, ніж переступлять поріг.

— Чудово! Саме те, що треба! — озвалося кілька

ГОЛОСІВ:

— Але який буде сигнал? — спитав майор. — Постіл?

— Ні. Готельний дзвін.

— Краще й не придумаєш, так усе буде по справедливості, — підсумував майор і рушив до дверей.

— Майн готт,[43] майоре! — зойкнув власник готелю, вибігаючи з-за прилавка, де стояв досі, заціпенілий зі страху. — Майн готт! Невже панове стріляти в моєму барі? Ах! Вони ж бити всі мої пляшки, мої чудові дзеркаля, мій криштальовий годинник, що коштувати сто… двісті доляр! Вони розільяти мої чудові вина! Ах! Майоре, це розор'яти мене. Майн готт, цілком розор'яти!

— Не тривожтеся, Обердоффере, — сказав майор, спиняючись. — Я певен, що всі збитки