Читати книгу - "Вершник без голови"

Обидва дивилися в різні боки й начебто не помічали один одного.

— Маю тост! — вигукнув Колхаун, узявши з прилавка свою склянку.

— Слухаємо! — озвалося кілька голосів.

— Хай живе Америка для американців, і хай згинуть усякі зайди, а надто кляті ірландці!

Виголосивши цей зухвалий заклик, він ступив крок назад і штовхнув Моріса Джеральда, що саме підніс до рота склянку. Трохи віскі хлюпнулось із склянки просто мустангерові на сорочку.

Чи була то випадковість? Ніхто й на мить цього не припускав. Після такого тосту вчинок відставного капітана не міг здатися чимось іншим, як свідомою, наперед обміркованою образою.

Усі присутні чекали, що мустангер зараз же кинеться на свого кривдника. Та як же вони були здивовані й розчаровані, коли побачили, що той нібито й не думає нічого такого. Дехто навіть вирішив, що він мовчки проковтне образу.

— Якщо він змовчить, — прошепотів Генкок на вухо Слоуменові, — його слід би витурити звідси.

— Не турбуйтесь, — відповів піхотний каштан так само пошепки. — Він не змовчить. Як ви знаєте, я не люблю битись об заклад, але ладен поставити свою місячну платню за те, що мустангер цього не подарує. І ще одну за те, що містер Кассій Колхаун матиме в його особі неабиякого суперника, хоч зараз хлопець начебто більше заклопотаний своєю гарною сорочкою, ніж тим, що йому завдано образи. От дивак!

Поки вони шепотілися, той, про кого вони розмовляли й до кого, говорячи банальною фразою, були прикуті всі погляди, стояв собі біля прилавка. Тільки поставив свою склянку, вийняв з кишені шовкову хусточку і тепер старанно витирав вишиваний перед сорочки.

В усіх його рухах відчувався незворушний спокій, що аж ніяк не скидався на боягузтво, і ті, хто почав був сумніватися в ньому, зрозуміли, що помилились і що це ще не кінець. Усі мовчки чекали, як піде далі.

Довго чекати не довелось. Уся та пауза, поки перешіптувались офіцери, тривала не більш як двадцять секунд, а тоді знов почалася дія — чи, власне, діалог, що мав привести до неї.

— Я ірландець, — мовив мустангер, ховаючи хусточку до кишені.

Хоч якою простою могла здатися ця відповідь і хоч як вона забарилась, усі добре зрозуміли її значення. Виклик було прийнято, і це не стало б ясніше навіть тоді, коли б Моріс Джеральд підійшов і вщипнув Кассія Колхауна за ніс. Простота відповіді, зайвий раз свідчила про серйозні наміри ловця диких коней.

— Ви? — зневажливо озвався Колхаун, обернувшись до нього й узявшись руками в боки. — Ви — ірландець? Богом присягаюся, сер, ніколи б цього не подумав! Судячи з вашого одягу й вишивки на сорочці, я скоріш сказав би, що ви мексиканець.

— Не розумію, що вам до мого одягу, містере Кассію Колхауне. Та коли ви вже облили мені сорочку, то я дозволю собі змити крохмаль і з вашої!

З цими словами мустангер узяв свою склянку, і не встиг відставний капітан одвернути голову чи відступити вбік, як рештки мононгахільського віскі залили йому обличчя, і він почав несамовито чхати й кашляти, на неприховану втіху майже всіх, хто був у барі.

Та схвальне перешіптування одразу ж змовкло. Тепер було не до розмов, і після кількох схвальних вигуків запала глибока тиша. Всі розуміли, що справа зайшла надто далеко. Ця сварка неминуче мала скінчитися поєдинком, і ніяка сила вже не могла його відвернути.

Розділ XX

НЕБЕЗПЕЧНА СИТУАЦІЯ

Діставши той алкогольний душ, Колхаун схопився за револьвер і висмикнув його з кобури. Та, перше ніж кинутись на супротивника, він на мить спинився, щоб утерти з очей віскі.

Мустангер уже тримав у руці такий самий револьвер і стояв, готовий відповісти пострілом на постріл.

Найполохливіші з присутніх подалися до дверей, штовхаючи один одного й кваплячись якнайшвидше опинитися на безпечній віддалі. Кілька чоловік лишилися в барі, просто розгубившись, ще кілька — цілком свідомо, бо були сміливіші й холоднокровніші чи, може, просто інстинкт самозбереження підказав їм, що при спробі втекти можна дістати кулю в спину.

На кілька секунд знов запала така тиша, що чути було б, якби на підлогу впала голка. Така пауза часто виникає між рішенням і дією, коли свідомість уже зробила своє, а тіло ще тільки має почати.

Може, якби зітнулися інші супротивники, ця пауза була б коротша. Люди менш досвідчені стріляли б одразу ж. Але ті двоє, що стояли оце один проти одного, були не з таких. Обидва не раз бачили вуличні сутички — та й самі брали в них участь — і знали, як дорого часом коштує невдалий постріл. І той, і той твердо поклав собі стріляти тільки напевне, так, щоб не схибити. Оце й спричинило паузу.

Для тих, хто стояв надворі, не наважуючись навіть зазирнути в двері, ця тиша була майже болісною. Звуки пострілів, які от-от мали пролунати, послабили б напруження. Отож усі були мало не розчаровані, по- чувши натомість гучний і владний голос майора — одного з тих небагатьох, що лишилися в барі.

— Спиніться! — звелів він тоном людини, яка не звикла до заперечень, і, вихопивши з піхов шаблю, махнув нею поміж супротивниками. — Не стріляйте, я наказую вам обом! Опустіть револьвери, а ні — то Богом присягаюся, відрубаю руку першому, хто торкнеться курка! Спиніться, я вам кажу!

— Чому? — вигукнув Колхаун, червоний від люті. — Чому, майоре Рінгвуде? Після такої образи, та ще й від якогось злидня…

— Сварку почали ви, капітане Колхауне.

— А мені начхати! Однаково це йому так не минеться. Відступіться з дороги, майоре. Ця сварка вас не стосується, і ви не маєте права втручатись!

— Он як? Ха-ха! Слоумене, Генкоку, Кросмене, ви чуєте? Я не маю права втручатись!.. Слухайте ви, містере Кассію Колхауне, відставний каштане! Здається, ви забули, де ви, сер. Чи не уявляєте ви собі, що ви у штаті Міссісіпі, серед ваших «благородних південців», які мордують своїх рабів? Тут, сер, військовий форт, де все підлягає військовим законам, а мене поставлено командувати цим фортом. Отож наказую вам сховати свій револьвер у кобуру, з якої ви його витягли. І зараз же, бо підете в мене на гауптвахту, як найпослідущий солдат у гарнізоні!

— Он як? — глузливо вишкірився південець. — Ну й чудовим же краєм має стати у вас Техас!