Читати книгу - "Людолови Том 1"

з кутка в куток. — Щоб якісь бондарі та шевці сміли вказувати вченим людям! Щоб видавали на кожну ризу, кожен гріш як злодійкуватим челядникам! Та хіба ти не знаєш, гетьмане, — спинився він перед Сагайдачним, що це ласкаве братство взяло на себе право доглядати за життям, мораллю та світоглядом духовенства, привласнило собі право єпископське і навіть патріарше?! Доноси та розшук — є обов'язок кожного братчика. Бо навіть узяли вони право наставляти своїх пастирів. Де це чувано, щоб діти сміли вчити батьків або вівці — чабанів?! Добре вам говорити про Валаамому ослицю, але коли кожен осел почне вчити свого хазяїна і керувати людськими вчинками за своїм ослячим розумінням, ми самі перетворимось на ослячий табун.

Сагайдачнй насупився. Він розумів, чому Плетенецький, як усі єпископи і архімандрити, повставав проти контролю міщанства. Такий контроль чимало підривав їх добробут та авторитет, і вони ладні були боротися проти нього всіма засобами. Навіть успіх унії можна було частково пояснити прагненням владик уникнути такого опікунства.

Річ у тому, що монастирі і владики не тільки визискували селян по монастирських маєтках, але й міщан і дрібне парафіяльне духовенство, розпорошене й беззахисне. Досить було натякнути на опір, щоб владики позбавляли їх парафій, забороняли їм правити службу божу ї навіть засилали їх в далекі села і монастирі. Тому тремтіли вони перед владиками, віддавали їм лев'ячу долю своїх іноді мізерних прибутків. Але міщани не корилися владикам, і їх намагання розбивалося об одностайний опір міщанства і насамперед організованих в цехи ремісників. Цехи об'єднувалися в братства, і тоді до братства тулилися і парафіяльні попи, організовуючи братські школи, друкарні тощо.

А уряд роздавав єпархії, як першу-ліпшу посаду, або тим, хто більше сплачував за неї, або шляхтичам, як нагороду за військові та громадські заслуги. Отже, владики ставилися до свого стану як до звичайного джерела прибутку і збагачення, і тому міщанський контроль був для них надто не бажаний, як бунт худоби проти свого власника.

І тоді виникала проміж них боротьба.

Така сама боротьба могла виникнути і в Києві. Щоправда, київський владика був уніат, але Печерський монастир під керівництвом Плетенецького швидко виходив із занепаду і перетворювався на міцного церковно-монастирського феодала. Володіючи головними київськими святинями, Печерська оселя відбивала хліб у парафіяльних попів, скупчувала в своїх руках сотні сіл, кілька міст та містечок і десятки тисяч покірливих хлопів. Незабаром почне вона квітнути — і тоді лихо тому, хто стане на її шляху. Вона всмокче в себе всі культурні й наукові сили і стане єдиним проводирем і двигуном умів, підкоривши школу своїм вузьким, церковно-феодальним інтересам. І це зовсім не було в козацько-шляхетських інтересах. Старшина прагнула шляхетських прав, панування в державі, і суто церковна освіта не відповідала її вимогам. Треба було створити світську науку, більш-менш пристосовану до життя, на грунті політичного блоку дрібної шляхти, козацтва, міщан і ремісників під гаслом боротьби за єдину націю, віру, культуру й мову, перетворити Лавру на свого спільника, з'єднати її з братством.

Все це блискавично промайнуло в голові гетьмана і, притамувавши незадоволення, Сагайдачний бучно зареготав.

— Своя своїх не познаша, отче, — сказав він з удаваною добротою. — Пригадай, чому Львівське братство вписало в свій статут такі артикули. Та тільки тому, що сотнями вуст і очей доводиться братству робити те, що ти сам зробив із своєю братією. Ти палко винищуєш пиятику, лінощі, зажерливість та інші вади. Львівське братство одне на всю Галичину повстало проти ганебного життя попівства. Пригадай, що писав про нього Іван Вишенський. «У нас днесь — кат, а завтра — пастор свят. Днесь — мучитель, а завтра — вчитель. Днесь корчмар і танководець, а завтра — богослов і душоводець. До днесь офірував він сатані, во всі часи віку свого, а нині — перед вівтарем предстоїть, і непостижимому богові таїнствує, і офірує…» А чому це так? — казав далі Сагайдачний, жестом зупинивши Плетенецького, що намагався заперечувати. — Тому, що єпархії і парафії продаються за гроші. І хто в нас попує? Блудники, двоєженці, розбійники, лихварі, люди, що беруть постачання й підряди, вештаються по судах або наїжджають на чужі доми й грабують їх. Ось проти якого духовенства так палко повстає братство. А ти, що сам узявся вигнати грішний дух із мурів свого монастиря, — ти знайдеш у братстві не суддю й ворога, а помічника, вдячну паству, що поставить архімандрита Плетенецького за приклад високоморального життя на всі часи. І тоді на оборону Лаври від замахів Рутського та Грековича стане не крихітна жменька козаків, як торік, а загартоване в боях, незчисленне військо Запорозьке зі мною, гетьманом, на чолі. Ми висунемо тебе на старшого братчика, проводиря, і тоді не сама Лавра, а сотні монастирів і церков скорятимуться твоєму слову.

Плетенецький опустив очі додолу. Похвала в устах Сагайдачного була надто цінна й приємна, але не спинила його вагань. Гетьман хитро позолотив пілюлю і, нібито вгадуючи архімандритові заперечення, додав:

— Та й братство в нас буде трохи відмінне від Львівського. Там панують майстри та дрібне попівство, а тут, хоча й без майстрів не обійдемося, та коли вже братство існуватиме, я впишуся до нього з усім військом Запорозьким, але ж сіромашні нема чого тут робити. Вона й носа не суне до Києва, щоб не опинитися в лабетах своїх колишніх панів, бо вся ж вона — з хлопів. Отже, пануватимемо в братстві ми, шляхтичі, старшина. І нікому з нас і на думку не спаде обмежувати свої права або ображати владик та архімандритів такими речами. Ми. навіть викреслимо з нашого статуту такі артикули, як у Львівському братстві, щоб гарячі голови не мали права вчиняти такі справи. А вмовити ремісників беруся я. Проте ніхто, крім Плетенецького, не згуртує в Києві найкращих учених, дидасколів [87] та проповідників. Ніхто не збере докупи розкиданих по всій країні друкарів і людей, що писатимуть нам полемічні твори, підручники й учені трактати з різних питань. Ось чому прийшов я до тебе, кире Єлисею, як до спільника і до єдиної людини, яка і вміє, і може нам допомогти.

Це зламало останні вагання Плетенецького. Палка енергія його перекинулася на нові шляхи. Він почав розповідати Сагайдачному, як він уже потроху залучає до Лаври досвідчених проповідників і дидасколів. У своєму захопленні він ніби змагався з Сагайдачним швидкістю думок і вмінням будувати й творити. А Сагайдачний, щоб не згас його запал, пригадав свою обіцянку й висипав на стіл жменю золота на друкарню. Плетенецький полічив гроші і