Читати книгу - "Ловець орлів"

У лісі було повно різного птаства. Воно пурхало з гілки на гілку, дзвінко співало. Дві норки гралися в струмочку, на березі сидів бобер і гриз вербову кору. Довгоногий кріль причаївся за кущем шипшини, оддалік відпочивали білохвості олені. І птахи, і тварини, здавалося мені, прислухалися до мого благання, але нічого не відповідали, тільки поглядали на захід. Я так стомився, що не міг іти далі. Повалившись на землю, я заплющив очі й подумав: «Ніхто не хоче мені допомогти. Тут я вмру».

І хоч очі мої були заплющені, але я побачив країну Піщаних Пагорбів, великий табір біля підніжжя гори. Я впізнав тіні батька, брата, кількох друзів. їхні обличчя були засмучені. О, як не хотілося мені йти в країну тіней!

Раптом залопотів крилами якийсь птах, і я почув дзвінкий голос:

— Ти кликав на допомогу, і я прийшов.

Я розплющив очі, сів і побачив перед собою великого крука.

— О круче! — вигукнув я. — Не кидай мене, будь моїм вічним помічником і захисником!

— Спочатку впізнай, хто я, — відповів він. — Не думай, що я один із тих круків, котрих ти бачиш щодня. Я їхній предок, Перший Крук. Давно спостерігаю за тобою і вірю, що в тебе добре серце. Так, я буду твоїм помічником. Клич мене щоразу, коли тобі загрожуватиме небезпека, коли тебе обсядуть сумніви, — і я прийду на допомогу.

— О, великодушний круче! Скільки ти дав мені сили! — вигукнув я.

Не знаю, що б я йому ще сказав, але враз на моїх очах сталося диво, і слова застигли в мене на язиці: птах перекинувся людиною — гарним воїном у бойовому вбранні, що сяяло на сонці. Я не міг відвести очей від нього. Ще мить — марево щезло. Знову я побачив перед собою птаха: він змахнув крильми і, голосно крякнувши, полетів на захід, звідки й прибув.

І тоді моя тінь вернулася в тіло, я прокинувся, ось я пригадую все, що привиділося мені уві сні.

Я не відразу збагнув, що досяг своєї мети: я знайшов таємного помічника. Та ще й якого: ним був наймудріший з птахів. І я попросив свого помічника й саме Сонце врятувати мене від ворога, який причаївся поблизу й хоче мене вбити. Залишивши ковдру в печері, я, скрадаючись, спустився на стежку, протоптану дичиною, і побіг додому. Спав я недовго, але сон додав мені сил, і я біг прудко. В руці я стискав рушницю, на бігу роззирався по боках, часто оглядався, чи нема погоні. Але ніхто мене не переслідував. Я подумав, чи не влаштував ворог засідки? Та, помітивши гірських баранів і кіз, що кидалися врозтіч, переконався, що шлях мій безпечний.

Забачивши мене, барани дерлися на скелі й дивилися звідти вниз. Я був надто слабосилий, щоб їх переслідувати, хоч мене доймав голод і хотілося вполювати бодай одненького.

Коли я досяг водоспаду Падають Орли, сили мене покинули. Я вибіг на галявину і впав, як підтятий, на траву, благаючи захисту в Першого Крука. Коли це почулися голоси, тупіт копит. На стежку виїхало троє вершників — це були мисливці з нашого табору. Я ледве підвівся, помахав їм руками і знову впав у траву. Бони впізнали мене і поспішили до мене.

— Ого! Це ти? — вигукнув один із них, удатний мисливець, якого звали Лисячі Очі. — Червоні Крила щоранку й щовечора обходив табір, закликаючи всіх нас молитися за тебе. Ну як? Чи бачив ти видіння?

— Авжеж! Тепер у мене є могутній помічник.

— Хто ж він? — усміхаючись, запитав другий мисливець.

— Один тільки жрець Червоні Крила знатиме, хто він, — коротко відповів я.

Мисливці зареготали. Вони хотіли мене подражнити, бо чудово знали, що нікому, крім Червоних Крил, я не розкажу про свого таємного помічника.

— Послухайте, — провадив я далі. — Там, на Червоній горі, я пережив смертельну небезпеку. На мене напав великий ведмідь, і я його вбив. У цьому мішечку його пазурі. Потім якийсь невидимий ворог намагався мене вбити. З вершини гори він скинув дві кам’яні брили. Мабуть, він спав, коли я втік із печери, де постував. О, не осудіть мене за те, що я тікав од ворога! Я був надто кволий, щоб помірятися з ним силами. Я ледве дістався до водоспаду, а далі не міг ступити ні кроку.

— Звичайно, ми тебе не осуджуємо! Ти зробив усе, як годиться, — сказав Лисячі Очі, і двоє його товаришів закивали головами.

Вони попросили розповісти про те місце, де я постував і де ховається воїн, що кидав з гори каміння. Вислухавши мене, Лисячі Очі промовив:

— Ми хотіли переїхати річку і в лісі пополювати на оленів. Але зараз ми підемо по сліду іншої дичини. Ми знайдемо твого ворога. А ти сідай на мого коня і рушай додому.

Вони допомогли мені сісти на коня, перепитали, чи стане в мене сил доїхати до табору. Двох інших коней вони поприв’язували до дерев, і ми розпрощалися. Мій кінь, відчувши, що вертається додому, побіг підтюпцем. Було за полудень, коли я зупинив його перед нашим вігвамом. Мама й бабуся допомогли мені злізти з коня й поклали на ложе із шкур. Невдовзі прийшов Червоні Крила. Йому, як і жінкам, кортіло знати, чи бачив я віщий сон, і вони засипали мене запитаннями. Я сказав їм тільки, що все обійшлося добре, і попросив їсти. Мати нагодувала мене юшкою, і я міцно заснув.

Було за північ, коли я прокинувся. Незважаючи на пізню пору, мати ще не лягала і вартувала мій сон. Біля багаття стояв горщик із вареним м’ясом, і я знову взявся до їжі. Прокинулась бабуся, і я почав розповідати про всі дні мого посту, але навіть не заїкнувся про священного птаха, який пообіцяв бути моїм помічником. Вони зраділи й похвалили мене, коли я показав їм ведмежі пазурі.

Потім вони повідомили мені новини — добрі й погані. Ввечері повернулися в табір мисливці і принесли скальп мого ворога. Чоловік, що скинув із гори дві кам’яні брили, виявився індіанцем із племені змії,— вони впізнали його по коміру з хутра і пір’я. Коли вони підкралися до нього, він здирав шкуру з мого ведмедя і, відриваючи шматки м’яса, поїдав їх. Нема сумніву, що він бачив, коли я вирушив додому, тож вирішив заволодіти ведмежою шкурою, а також моєю ковдрою, залишеною в печері. Наші мисливці вбили його і зняли