Читати книгу - "Ловець орлів"

Я сховав пазурі в мішок, підвівся і почав молитися: «О Сонце! Тут, сьогодні, я приношу тобі в жертву тіло оцього свого ворога. Я ослаб, уділи мені своєї сили! Я темний, простели для мене стежку і поведи по ній! Помилуй мою маму, бабусю, всіх моїх родичів, усіх чоловіків, жінок, дітей нашого племені! Зглянься над ними! Поможи нам пережити лихо! Даруй нам довгого та щасливого віку, благаю тебе! О Сонце! Пошли мені те, задля чого я тут постую та молюся! Пошли мені і якнайшвидше видіння, яке для мене так потрібне!»

Помолившись, я спустився до струмка, помив руки, ножа, напився й попрямував назад до печери. Біля вбитого ведмедя я знову зупинився, потішився ним і нарешті поволі почав видиратися схилом, яким скотився ведмідь. На камінні темніли кров’яні плями.

Не ступив я і трьох кроків, як щось просвистіло в мене над головою. Велика кам’яна брила пролетіла ліворуч і впала у виярок. Я кинувся до печери, і тут у мене за спиною гухнула друга брила. Захеканий, трясучись, я переводив дихання у своєму притулку. Я врятувався просто дивом!

Я подумав: ці дві брили не могли самі відколотися від скелі, бо не чути було тріску. Отже, їх скинуто з вершини. Хтось хотів мене вбити!

Думка про нового ворога нагнала на мене страху. Від голоду я охляв: зустріч із ведмедем додала мені сили, але коли минуло моє збудження, я знову відчув слабість. Паморочилася голова. І враз серед тиші я почув протяжний крик, той самий крик, що налякав мене першої ночі. Він повторився тричі, я похолов од страху. Крик линув із вершини гори, і мої сумніви остаточно розвіялися: кам’яні брили не зірвалися, їх скинуто! Там, нагорі, ховається ворог, який посягає на мов життя!

Невже Червоні Крила, великий жрець Сонця, припустився помилки, пославши мене постувати на цю гору? Де ж захист Сонця? Звідусюди мені загрожувала небезпека! Не встиг я вбити ведмедя, як з’явився новий, ще страшніший ворог. Мабуть, це був воїн якогось західного племені, а всі західні племена ворогували з нами. «Тут я не побачу віщого сну, — думав я. — Я навіть не можу заснути від страху. Коли почне світати, я покину це місце і вернуся додому».

Безперечно, мій ворог знав стежку, якою я прийшов сюди, і, напевне, влаштує засідку. Треба знайти іншу стежку. А коли я повернуся живий у табір, як соромно буде признатися, що я нічого вві сні не бачив і втік з гори! І як сміятиметься з мене той Довгий Вовк!

Розділ п’ятий

Решту ночі я просидів, спершись плечима на задню стіну печери, очікуючи свого ворога. Але той не нападав, і більше його голосу не було чути. Нарешті розвиднілося, я пробіг очима по схилу гори, зупинив зір на застиглій туші ведмедя і відчув, що страх починає мене покидати. Заспівали пташки. Білі куріпки прилетіли до струмка. О, як не хочеться мені звідси йти! Я вирішив трохи зачекати. Можливо, мій ворог, якого теж зморило нічне чатування, подумає десь над полудень, що я не збираюся залишати печеру, й засне, а я тим часом утечу. У мене злипались очі, я ще ніколи не почував себе таким безсилим, виснаженим. Але я знав, що моє життя висить на волосині, тому поклявся, що не склеплю повік.

Із-за гір виринуло сонце, зігріло печеру. Я завважив, що гірські барани й білі кози не йдуть на водопій. Було ясно, що мій ворог заховався поблизу. Нарешті зі сходу прийшла отара баранів. Але, побачивши вбитого ведмедя чи, може, почувши його запах, вона відразу повернула назад. Притрюхикав вовк — також зі сходу; задерши високо морду і нашорошивши вуха, він потягнув носом повітря. Уздрівши ведмедя, став як укопаний, утупився в нього, не відаючи, що робити далі. Та, мабуть, його мучила спрага; скоса позираючи на ведмедя, він хутенько збіг до струмка, напився і помчав на захід.

І гірські барани, і вовк прибігли зі сходу стежкою, Що вела до водоспаду. Тепер я знав твердо, що мій ворог ховається не біля цієї стежки. Я вирішив вийти з печери, зійти на стежку і бігти на схід. І все-таки я барився. Я так охляв, що ворог одразу міг мене наздогнати. Було й ще щось, чого я не міг збагнути — якесь дивне передчуття утримувало мене на місці.

У мене над головою схвильовано закрякав крук. Я подивився в небо — над скелею кружляв великий орел. За орлом летів крук і, здавалось, намагався дзьобнути дужчого за себе ворога. Але той не зважав на нього і підіймався вище й вище. Нарешті, крук припинив погоню і полетів униз, до скелі. Я втратив його з очей, але незабаром він промайнув повз мою печеру, опустився на голову ведмедя і виклював йому око. Потім пройшовся по здоровенній ведмежій туші й заходився довбати гострим дзьобом шкіру, де сходяться ребра. Продовбавши її, він добрався до печінки і жадібно став їсти.

У мене нила спина, я ліг, не зводячи очей з крука, якого ми вважаємо наймудрішим серед усіх птахів, і заблагав у нього, найбільшого Сонцевого улюбленця, допомоги.

Двічі я завважував, що в мене злипаються очі. Я боровся з дрімотою і не помітив, як заснув.

Я прокинувсь, сів і, стискаючи в руці рушницю, розгледівся. Сонце було невисоко, отже, до полудня ще далеко. Виходить, спав я недовго, але яким бадьорим, дужим почувався тепер! Нарешті мені приснився сон! Серед білого дня, під засідкою ворога, я заснув і побачив видіння! Поки я спав, моя тінь шукала помічника і знайшла його. Мені ясно пригадалося все, що я бачив уві сні. Я блукав гористою країною, зустрів борсука, попросив його бути помічником, але він нічого не відповів і сховався в норі. Потім мені зустрілися антилопа, вовк, койот, старий бізон, лисиця, і в кожного я благав допомоги. Одна тільки лисиця відповіла мені:

— Я знаю того, хто в більшій ласці у богів, ніж я, і живе він за тією горою. Іди до нього, й він тобі допоможе.

І снилося мені, що я спустився з гори, ввійшов у гай і побрів понад струмком.

— О, живі істоти, ви заселяєте ліси, рівнини, води і повітря! — кричав я. —