Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

«ГОТУЙСЬ!» прокричав командир і я відсунув затвор. Пролунав лиш один клік. Зліва від мене було тихо. Ендрю Пост заціпенів. З трибуни почувся розпачливий стогін.

«ЦІЛЬСЯ!» скомандував командир і я завершив маневр. Пост також зробив це, та його затвор залишився відкритим…

Офіційна церемонія нагородження була наступного дня. Нащастя, крім мене там нагороджували ще й інших. Я стояв у черзі з іншими хлопцями, як раптом до нас підійшов полковник Сасекс. Мої фурункули запалилися ще сильніше, сонце стояло високо й нещадно пекло, тож я вдчував кожну ниточку тієї сучої уніформи. З мене був поганий солдат і це було відомо всім. Я виграв, тому що мені було байдуже і через це я не нервував. Мені було шкода полковника Сасекса, тому що я знав, про що він думав і, можливо, він також знав мої думки: що його неймовірна відданість справі й відвага були мені байдужими.

Він стояв прямо навпроти мене. Я стояв по стійці, та все ж встиг непомітно зиркнути на нього. Як і завжди, у нього було заслинене підборіддя. Певно, коли він сердився, слина висихала. Не зважаючи на спеку, дув хороший західний вітер. Полковник Сасекс почепив мені нагороду. Після цього він потиснув мою руку.

«Мої вітання,» сказав він. Він посміхнувся й пішов далі.

Якого дідька. А може, він і не був таким поганим…

Йдучи додому, я відчував медаль у кишені. Ким був полковник Сасекс? Просто такою ж істотою, як і ми всі, котрим треба постійно срати. Усім треба крутитися, влитися у течію. Лікар, адвокат, військовий – одне і те ж лайно. Потрапивши у течію, треба постійно рухатись. Сасекс був таким же безпорадним, як і решта. Або ти щось робиш, або ж здохнеш з голоду на вулиці.

Я йшов сам. З мого боку вулиці, прямо перед першим бульваром по дорозі додому, стояла занедбана крамничка. Я зупинився і поглянув на вітрину. Там був розставлений різноманітний мотлох з брудними цінниками. Я побачив кілька підсвічників. Електричний тостер. Настільну лампу. Вітрина була брудна як ззовні, так і всередині. Крізь брудні розводи я побачив двох іграшкових собак. Мініатюрне піаніно. Всі ці речі продавалися. Вони виглядали не дуже привабливо. У магазині не було жодного покупця, власне продавця також не було видно. Я проходив повз це місце багато разів, та ніколи не зупинявся, щоб подивитись.

Я заглянув туди і мені сподобалось. Там нічого не відбувалося. Це було місце для відпочинку, для сну. Там усе було мертвим. Я мріяв працювати там продавцем і не бачити жодного клієнта.

Я розвернувся й пішов далі. Перед самим бульваром я помітив велику стічну канаву в себе під ногами. Вона виглядала, ніби неймовірний чорний рот, що вів до самих кишок землі. Я дістав свою медаль із кишені й кинув її в цей чорний отвір. Я влучив прямо в ціль. Вона зникла в темряві.

Я повернувся на тротуар і попрямував додому. Коли я прийшов туди, батьки саме займалися прибиранням. Була субота. Мені треба було косити й рівняти газон, потім поливати його, а після нього квіти.

Я перевдягнувся в робочий одяг, вийшов надвір і під пильним поглядом батька, що спостерігав за мною з-під своїх темних і злих брів, я відчинив гараж і дістав косарку, леза котрої вже чекали, коли їх заведуть.

42

«Тобі треба брати приклад з Ейба Мортінсона,» сказала мати, «він круглий відмінник. Чому ти так погано вчишся?»

«Генрі прикипів дупою до крісла,» кинув батько. «Іноді мені просто не віриться, що це мій син.»

«Ти що, не хочеш бути щасливим, Генрі?» спитала мати. «Ти ніколи не усміхаєшся. Посміхайся й будь щасливим.»

«Перестань жаліти себе,» сказав батько. «Будь мужиком!»

«Посміхнися, Генрі!»

«Що з тебе буде? Як, у дідька, ти виб’єшся в люди? Ти ж навіть не стараєшся!»

«Чому б тобі не сходити до Ейба? Поспілкуйтеся, повчися у нього,» сказала мати…

Я постукав у двері квартири Мортінсонів. Мені відчинили. Це була мати Ейба.

«Ейба не можна турбувати. Він вчиться.»

«Я знаю, місіс Мортінсон. Я тільки на хвилинку.»

«Ну добре. Його кімната там.»

Я пішов до нього. У нього був власний письмовий стіл. Він читав книжку, що лежала на двох інших. Я впізнав її за кольором обкладинки: Громадянське право. Господи, громадянське право в неділю.

Ейб підняв голову й побачив мене. Він плюнув собі на руки й продовжив читати. «Здоров,» кинв він, дивлячись у книжку.

«Готовий побитися об заклад, що ти прочитуєш кожну сторінку по десять разів, гівнюче.»

«Треба запам’ятати все.»

«Та це ж гівно.»

«Маю здати іспити.»

«Ти ніколи не думав про те, щоб трахнути дівку?»

«Що?» він плюнув на руки.

«Тобі ніколи не хотілося побачити щось більше, коли дивишся на дівчину? Ніколи не думав про пизду?»

«Це не важливо.»

«А їй це важливо.»

«Треба вчитися.»

«Ми збираємося пограти в бейсбол. Будуть хлопці зі школи.»

«В неділю?»

«А що тут такого? Люди роблять багато речей в неділю.»

«Але ж бейсбол.»

«Професіонали грають по неділях.»

«Але ж їм за це платять.»

«А тобі платять за те, що ти мільйон разів перечитуєш одну й ту ж сторінку? Ходімо, подихєш трохи свіжим повітрям, це прочистить тобі голову.»

«Ну добре. Тільки не надовго.»

Він підвівся, ми пройшли крізь коридор до вітальні. Ми підійшли до дверей.

«Ейбе, куди це ти?»

«Я не надовго.»

«Ну добре. Але не барись. Тобі треба вчитися.»

«Я знаю…»

«Генрі, проконтролюй, щоб він повернувся.»

«Я попіклуючь про нього, пані Мортінсон.»

Ми зустрілися з Лисим, Джимі Хетчером і ще кількома хлопцями зі школи й району. У нас було всього по сім гравців на кожному боці, захисту не було, там мені й так подобалось. Я грав центрового. Я був неперевершений, всюди встигав. Я контролював майже все зовнішнє поле. Я був швидкий. Мені подобалося грати коротко, перехоплюючи. Та найбільше мені подобалось бігти за високими й сильними подачами. Саме так грав Джигер Статц у «Лос-Анджелес Енджелс». Він вибивав тльки на 280, та ті м’ячі, що він перехоплював, вартували всіх 500.

Щонеділі на нас приходили подивитися дівчата. Я не звертав на них уваги. Коли траплялося щось цікаве, вони верещали, мов навіжені. Ми грали жорстко і в кожного була власна рукавиця, навіть у Мортінсона. У нього була найкраща. Вона була новенька.

Я став у центрі й гра почалася. Ейб був на другій базі. Я вдарив кулаком