Читати книгу - "Апостол черні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Юліян піднявся зі свого крісла, поглянув на годинник — і сказав: «Ви мене чудно заворушили, добродійко… болюче, а й роздражнююче. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу се не суджено мені. Виходить — з його життя бракує ще якийсь уривок».
«Ага, бракує, бракує, — відповіла стара жінка, притакуючи, а по хвилі додала: — Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, честолюбивий українець, військовий, люблений при своєму полку, лише — скільки мені відомо, на „вояка“, може, зам’який, а се, кажуть, не добре. З поверховности ви до нього, як крапля до краплі, подібні. Вдачу вашу не знаю».
Юліян усміхнувся. «Я сухої, може, й строгої вдачі. М’якість лиш жіноцтву пристоїть».
Сказавши се, Юліян… почав прощатися — та саме в ту хвилю… ділась десь Ева і вмісто неї з’явилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї.
«Дай пити, донько!» — просила.
«Каву, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка».
Їмость, поговоривши з ним про стан здоров’я батька його, просила остатись в них на вечеру, але Юліян подякував. Перед ним подорож, він мусить ще дещо залагодити й не хотів би, щоб батько на нього з своїм від’їздом вижидав. Опісля попрощався з обома панями й оглянувся за Евою.
Їмость се завважала.
«Ева побігла проти батька, — сказала, — а сей вийшов до громадської канцелярії і обоє повинні кожної хвилі вернутися».
Вона говорила правду.
Юліян не потрібував довго йти. Скорим кроком, повний думок і зворушень, мав на думці якнайскорше стрінутись і попрощатись з о. Захарієм і з нею. Чого вона вибігла з ґанку? Хотіла уникнути з ним хвилинку-дві на самоті? Майже так виглядало. Чи, може, мусіла йти проти батька? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу над тим застановлятися. Ішов остро, минав сільські обійстя, хатки, одну, другу, десяту, аж стрінувся з ними.
Вона йшла поруч вітця, вчепившись його за руку, мов дитина, й говорила щось живо.
Стали.
«Добре, що вас ще виджу, пане Цезаревичу, — сказав душпастир, — бачите… думав, що зможу з вами, як врадили, завтра о 11-й побачитись… але справа склалась інакше; мене покликано на похорон в сусіднє село й я не верну скорше, як аж надвечір. Чи можете відкласти ваш від’їзд на позавтра?»
Юліян роздумав і відповів, що лиш, коли це необхідно потрібно. В тій хвилі стрінулись його очі з очима дівчини й він вмовк.
«Шкода, — сказав о. Захарій поважно. — В такім разі поїдьте на залізничний двірець, а… я поїду з похорону за вами й там закінчимо наші справи».
Та Юліян не був вдоволений сею пропозицією.
Вправді, двірець не був далеко, а це все-таки вимагало поновної їзди, замість щоби вернути додому з релігійної функції спочити. Сказавши се, він зняв капелюх з голови й відгорнув волосся з чола, що зі скорого ходу трохи упріло.
Його очі зсунулися по Еві.
Вона стояла без руху й гляділа далеко перед себе, а душпастир, послідував за приміром юнака, зняв і собі капелюх. Вечір був трохи парний. Під час тих заклопотаних хвилин зблизився до них один чоловік, котрий, як виявилося, був поштовий післанець. По питанню, чи отсей-то панич є Цезаревич — передав йому телеграму.
Юліян поглянув на неї й роздер.
«З дому», — сказав і перелетів очима по ній, передаючи її опісля й душпастиреві. Сей читав: «Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня».
О. Захарій і юнак переглянулись.
По хвилі надуми сказав перший: «Прийдіть до мене завтра о п’ятій рано. А тепер не тратьте часу та йдіть, щоб на час встати й все постановлене перевести». Він подав Юліянові руку, стиснув його правицю щиро, а Юліян звернувся до Еви. Вона стояла поблідла, а коло її уст блукав усміх.
«До побачення, панно Ево. Гадав, мій від’їзд буде інший — але, на жаль… — тут він перервав нервово й додав квапно: — Коли побачимося? Може, будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?»
Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чим-то порушена, почала злегенька давати такт.
«Се ледве чи зробиться, молодче. Вона в вас малознайома, — відповів за доньку о. Захарій, — має науку, буде в місті під опікою пані Др. Емі та сеся… але, може, може, колись… не перечу».
«Так, — повторила дівчина. — Може. Панну Зоню я знаю. Вона мені симпатична. А ви поїдете до війська, забудете Покутівку, хіба що д і д и ч і в ні, й ще л і с і с т а в. Я буду за ними глядіти…»
Він усміхнувся насилу: «Д і д и ч і в ні, і ще ліс і став, — повторив. — Глядіть за ними, а я колись над’їду й побачу, що з ними».
Відтак подали собі руки. О. Захарій ждав. Коли Юліян вкладав капелюх на голову… поглянув впослідне на молоду дівчину. Чи не мала більше жадного слова для нього?
Ні. Вони розійшлися.
«Дідичів ні, і ще ліс і став…» — промовило в його душі.
Його груди піднялися.
Він почав свистіти.
....................................................
Раненько слідуючої днини, коли ще парафія тонула в мряках, першого тижня у вересні підписав Юліян Цезаревич о. Захарієві в робітні, котрої двері стояли широко відчинені до сонця, лист довжности, а душпастир, заховавши його старанно, передав йому приладжений вже грубий лист у великій опечатаній коверті з адресою пані Др. Емі в резиденції, мовлячи: «Зайдіть по приїзді в столицю до сеї пані і передайте цього листа. Вона поступить по моїм бажанню, піде з вами до банку і передасть вам потрібну суму. Се жінка чесна, дискретна, а далі, Юліян Цезаревич… — голос о. Захарія тут задрижав, — віддайте свої шляхи Господу Богу».
.......................................................
Свіжий воздух обняв і купав постать молодого чоловіка, котрий вертав з грудьми, повними вдоволення. Так. Вона лежала ще сповита в сні — Покутівська парафія — а за нею, мов загадки, мріли ліс і став, і біла лавка.
*
Юліян їхав возом.
Мати молодого Едварда, довідавшись від нього про стан здоров’я батька його, про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Апостол черні», після закриття браузера.
