Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Читав Еренбурга — враження хороше, але соромно читати — і за них, за старших, і за себе, наше покоління, на жаль, не таке, про котре так райдужно думає Малишко (вірш його не сподобався мені, він помиляється, він просто закриває очі чи не туди веде рукою). „Тиша“ Бондарєва — щось гіркотно сміливе і одчайдушне. Це — десь близько серця, це сприймається, хоч художньо не вражає, читається байдужо якось.

Перепалка з Сашею — марна, дитяча, непотрібна. Візит не потрібен буде, але він — попереду уже став, як дата. Він буде.

24.7.1962 р. Саша говорить мені — чому, пак, у нас не так, як в інших, чому нема спільного ритму, як хотілося б. Це неможливо. Образа за мої слова, що в нас мало спільного, має під собою підстави, але чи є змога усунути основу її. Візит — це був транс. Втрачений Пруст прийшов до мене — спогадами — зі своїм психоаналізом. І згубилося все — і кордони мрій і дійсности й навіть снів стали єдиними, а в них блукали хмарно дії-плетення. У мене крутилася думка: „А чого ти ідіот? А чого ти ідіот?“ — з інтонацією, з м'якодушним жіночим відтіненням, але кому і коли належала ця фраза — невідомо.

Володьці[266] подобаються мої вірші. Він такий же, як і був, але щось ніжне, що залишилося при ньому, осталось його, воно вибачає численні його недоліки»[267].

Розчарування Олександрою росло. Василь дедалі глибше усвідомлював, що за своєю природою вона не стане його супутницею в дорозі, на яку він ступав. Це дратувало, бо жіночого тепла поет потребував, а всі інші його знайомі вочевидь програвали Шурі. Внутрішнє невдоволення посилювалося непевністю з публікаціями, що особливо дратували порівняно з успіхами інститутських товаришів, сліди такої «ревности» надибуємо в листі до Анатолія Лазоренка, що відбував військову повинність: «Деякі новини. Борис[268] одружився, Колісник[269] теж, у Міщенка донька, у Комара[270] — майже збірка, у Устенка — якась праісторична сокирка, з котрою наші предки ходили в караул». — І далі про найцікавіші літературні новини. — «І. Дзюба, критик, згорів на командировці у Львів — там багато базікав, І. Драч — перекладає, як і Павличко. Стельмах правдами і кривдами написав роман „Правда і кривда“, про котрий можна сказати: багато галасу даремно. Чудовий роман Антоненка-Давидовича „За ширмою“, чудовий Є. Гуцало „Люди серед людей“ (автор — хлопчина з 37 року). Ось так.

Було у нас, з 35-ї[271], збіговисько у червні. Був навіть Середа[272] з Запоріжжя. Випили-вихилили, напилися-подуріли. Серед найдурніших був автор цього листа — крикун і п'яниця (досвід набуто на солдатчині).

Б'ю в двері редакцій, але поки без успіху. Кожний собака хоче носом ударити по заду. Не вельми приємно оббивати високі пороги!»[273]

«29.7.1962 р. Був у моря[274]. Подорож була веселою — бідні попутники, які тікали від шофера, як руді миші, уникаючи платні. Вночі — море купання під темним небом, а море ластилось, пестило тіло, освіжало його. Моря я не зрозумів — поночі.

Випили. Сон. Ранок. Підняли всіх — звісткою, що є пиво. Раннє купання — море олив'яне, непривітне. В закусочній п'яний Іванович[275] високим тенором виводив „соногона“, чекаючи хвали. А хвали не було. Хтось прогримів за сусіднім столиком.

„Ти не справжньо говориш. Ти придурюєшся. Ханига“, — сказав молодий наш шофер. А той, підсівши до нас, раптом — жартома — вивів фальцетом, хизуючись своєю лисою головою арештанта недавнього. Він знищив Івановича — батя, мало жил, він, підсівши вдруге, ревів таким басом, що додаткові тони росли якимось важким коливанням. Він переміг. Безперечно. Я запливав далеко, де на якорі стояли мотоботи (вони ж — і на березі цього рибальського селища Мелекіно).

Гречаночка років 13-ти ловила в воді медуз — зосереджена і загадкова, залюблена своєю роботою. Профілем її я довго милувався, а вона, впіймавши мій погляд, довго не відводила од мене переляканих своїх очей, ніби я піймав її на чомусь. Я про щось запитав — вона зніяковіло засміялася. У неї дух негарної дівчини (некрасивая девочка — Заболоцького). Бачив рибу-голку з довгим „дзьобом“ — трубчастим і прозорим, так що видно було, як прозора перетинка з води рухалась в такт її диханню.

Рибаки підперезані синім, голубим поясом, полюбляють білий одяг. Старі — білі, з голубими очима. Мова — типова для півдня Донеччини. Вони грають у доміно й чекають, коли підуть у море. Лов розпочнеться з 1 серпня. Серед місцевих багато української мови[276]. Столик стояв прямо в човні, що був на березі, на ньому грали в доміно — 3—4 партії за одним столиком. Море ж весь час мінило свої барви. Ще варто відзначити важкий морський обрій, нема в ньому ажурности степового обрію! Думав про можливу зупинку по дорозі, але знав, що я не поїду, не буду там.

8.8.1962 р. З останніх найповніших вражень відзначаю Довженкові зачаровані Десну і море[277]. Це речі геніальні, хоч і не рівно писані (це помітно особливо в другому творі). Автора голос звучить на таких високих регістрах, що диву даєшся — як це у нас може бути.

Він пророкує, не соромлячись пророчої тоги, і це все зігріто такою любов'ю, що чути голос сина, замріяно-розумного, що звертається до матері своєї.

„Горобці й коноплянки осудять орла: кепсько літає в кущах і коноплях“.

Ось іде бій. Білі голуби пролітають над баталією, як у тайфуні, вибухові хвилі кидають їх з боку на бік, на землю, на згарище.

Ось мати, зломлена розлукою з дочкою, стріпнувши руками, меншає до цяточки, а її, святу, ніхто вже й не помічає.

Він [Довженко] підносить людину на своїх добрих руках, скільки стає йому сили і разом з тим застерігає, що земля мстить за зраду.

Коли буде йтись про сучасного учителя для України, то іншого не знайдеш. Це джерело вічного натхнення, людина, що рвалась зі свого часу і, крім іншого, навіть своїм поривом відбила цей час.

2 серпня надруковано дві поезії в „Радянській Донеччині“. Знайомство з Тонею[278] (після Довженка це звучить уже інакше). Борис був другом — у сні. Ми навіть не жартували. Останнім часом не згадував про нього.

Думи старого пенсіонера, колишнього доброго „хадзяїна“, про землю. Це — практицизм, він говорить, що буржуазія — це село. Ми помилялись. Дивно, що він своїм нехитрим розумом зрозумів