read-books.club » Сучасна проза » Курва 📚 - Українською

Читати книгу - "Курва"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Курва" автора Христина Лукащук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 45
Перейти на сторінку:
по колу діляться своїми проблемами і гучними оплесками вітають новоприбулих. Схоже, так сприймаю тільки я, інші чуються, наче риба у воді. Кожен одразу вибрав собі місце, усі розсілися по колу на килимках.

Крім нас трьох, там іще одна жінка. Молода, вродлива, впевнена в собі. Чоловік, який поряд із нею, також молодий, гарний і ще впевненіший за свою супутницю. Вони поводяться так, наче ця зустріч для них – звичайна річ. Мій неспокій змушує їх перешіптуватися і переглядатися. Я знаю: їм кортить мені допомогти. Й оте бажання комусь допомогти гнітючіше від моєї тривоги, тому вони й намагаються його позбутися.

Першою підходить молода жінка.

– Марія.

– Марта.

– Гарне ім’я.

– Дякую, у вас також.

– Ви вперше на такому семінарі?

– Так.

Раптом чую, як починає пересихати горло. Стискатися. Вона могла б розуміти те, що кажуть їй мої очі, тоді б мені не довелося робити над собою зусилля. Не можу розмовляти. Кожне наступне слово вичавлюю із себе по краплині, наче під час кровопускання.

– Ви ніколи не чули про холотропне дихання?

– Ні.

Вона розповідає про американського психіатра, який після заборони ЛСД дійшов висновку, що не наркотик був справжньою причиною успіху, а власне своєрідне дихання, до якого вдавалися пацієнти під дією наркотичних речовин. Далі він звернув увагу, що новонароджені дітки дихають без пауз. Потроху я починаю щось усвідомлювати. Це мене втихомирює.

Підходить молодий чоловік. Майже хлопець. Невисокий на зріст із розкішною шевелюрою кучерявого волосся. Мабуть, таким чином намагається компенсувати ті кілька сантиметрів зросту, які недоотримав від природи. Він також мені щось розповідає. Принаймні переконливо рухаються, наче в розмові, його уста, виштовхуючи на білий світ звуки, слова, сентенції. Це, мабуть, мало б виглядати дуже авторитетно і безапеляційно. Я слухаю. Намагаюся. Це також погано в мене виходить. Гірше, ніж завжди. Одним вухом. Наче ворона. Тільки ворона розглядає всіх одним оком, а я слухаю одним вухом. Ще не вирішила, наскільки те, що розповідає молодик, мені потрібно, тому що не готова будь-чим заповнювати свою порожнечу. Я вже майже з нею зріднилася. Полюбила…

Він і це зауважив…

– Я лікар-психолог. Зараз пишу працю. На такі семінари їжджу з нареченою, мов на роботу, – сміється.

– А можна за цією методикою працювати самостійно, без тренера? – наважуюся озвучити перше запитання.

– Так, звичайно! – молодик завзято, наче тільки й чекав, доки я проявлю ініціативу.

– То чому ж ви не займаєтеся цим вдома чи принаймні самостійно? Адже такі подорожі недешеві, а разом із семінарами й поготів… – допитуюся, бо не можу вловити очевидного.

– Тому що ми ліниві, – вклинюється його наречена.

Обоє сміються. Мені раптом стає бридко, наче босою ногою розчавила великого жука із зеленими нутрощами. Не знаю, з чого саме сміються. Із себе? Зі своєї ліні? Чи з мого тугодумства?

Шукаю поглядом своїх супутниць. Ось вони. Досі біля реєстраційного столу. Не надто ввічливо перебиваю Марію на півслові, перепрошую молоду пару і йду до своїх супутниць. Наближаючись, чую, як Світлана уточнює, що саме входить у вартість семінару, чи обід також туди входить і що в такому випадку входить в обід. Адміністратор терпляче відповідає на всі їхні запитання, але все частіше поглядає на годинник. Бракує ще одного учасника. Нарешті чоловік полегшено зітхає, залишає моїх супутниць наодинці з десятком ще ненароджених запитань і замикає двері. Приміщення, в якому проходить семінар, належить готелю. Тут усе декороване в місцевому стилі. Бездоганна простота й вишукана лаконічність. Акварель на стінах, багато дерева і білий атлас фіранок на вікнах, які ніколи не замикаються. Немає потреби.

Тренер займає місце в центрі півкола. Пропонує познайомитися й озвучити причину своєї участі у семінарі.

Господи, звідки ж я знаю, чому я тут? Що не так зі мною? Якби ж то я знала… Бо втратила дитину? Мабуть, ні, бо, попри все, це було моє рішення. Бо Ростик закінчив життя самогубством? Також ні, бо це було його рішення. Бо хочу заміж? Так усі ж хочуть заміж… Бо ті чоловіки, з якими я мала стосунки, всі як один були одруженими? Ось. Мабуть, таки це. Але як маю в цьому зізнатись? Про мене, вже краще бути пияком, ніж… Ніж ким? Курвою?

– Мене звати Світлана. Я скоро народжуватиму, але в мого чоловіка – коханка.

– Дякую, я зрозумів. Постараємось розібратися.

– Я Тамара. Я давно не люблю свого чоловіка і готова від нього піти, але не наважуюсь про це сказати.

– Дякую, я зрозумів. Постараємось розібратися.

– Я Олексій. Я позбавлений приватного життя, не можу одружитись, бо досі живу з матір’ю.

Почувся легкий рух. Наче хтось тихесенько засміявся. Олексій також усміхнувся. Це приємний чоловік спортивної статури. За інших обставин я б могла звернути на нього увагу. А зараз я йому заздрила. Його сміливості і його спокою. Ще один чоловік – і черга дійде до мене.

– Мене звати Петро. Я бізнесмен. Успішний… Я пияк. Не можу кинути пити… Допоможіть! – На очах сльози.

Мені стало моторошно. Такий великий, могутній хлоп, який усього в житті досягнув сам, який керує кількома сотнями людей, сидить тут на килимку і при всіх учасниках семінару, мов мала дитина, благає про допомогу.

– Ми тут для того й зібрались, аби для кожного відшукати вихід із ситуації, яка його не влаштовує.

Тепер я. Я також мушу представитися.

– Мене звати Марта. Я хочу краще себе зрозуміти, – сухими устами вичавлюю із себе.

Тиша. Мені видається, що всі завмерли в очікуванні правди…

– Добре. Візьмемо це до уваги, – розриває навпіл тишу тренер.

Тепер я по один бік тиші, а всі решта – по інший. Тепер мені справді моторошно. Коли ти сама, бо сама, бо нікого нема, то не так страшно. Тоді ти свою самотність приймаєш як належне, як дощ, як сніг, як ранок, як весну. Але коли ти зовсім-зовсім сама, незважаючи на всіх присутніх у цьому залі, то це страшно. Тоді ти наче напіврозкладений труп, якого хвилі океану будь-що намагаються позбутися, випльовуючи на берег знову і знову. І найгірше те, що я чітко відчуваю ту межу, завісу, яка нас розділяє. Це правда. Мені достатньо сказати про себе основне – і всі кордони зникнуть, мов марево, наче поганий сон.

Тренер запитує, чи хтось знає, що таке конфлікт. Кожен намагається щось сказати. Щось розумне, значуще. Я стараюся уникати обговорення, не відчуваю морального права вступати в нього. Інші четверо учасників – психологи за фахом, і сьогоднішній семінар для них є не одкровенням, а власне

1 ... 41 42 43 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Курва», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Курва"