Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

— Честь, яка на твою долю не випаде. Енн, іди спати, і щоб я більше жодного слова про це не чула.

Коли Енн, уся в сльозах, почалапала нагору, Метью, котрий, здавалося, спокійно спав тим часом на диванчику, розплющив очі й мовив упевнено:

— Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.

— А я ні, — відказала Марілла. — Хто виховує дитину, Метью, — ти чи я?

— Ну-у-у… ти, звісно, — визнав Метью.

— Тоді не втручайся.

— Ну-у-у… я не втручаюся. Адже казати, що думаєш — це не втручання. А я думаю, ти повинна відпустити Енн.

— Не сумніваюся. Ти думав би, що я мушу відпустити її на Місяць, якби їй і такого забаглося, — добродушно заперечила Марілла. — Я могла б дозволити їй переночувати в Діани, якби то було все. Але цієї ідеї з концертом я не схвалюю. Вона там неодмінно застудиться, понавигадує собі, чого тільки зможе, і потім іще тиждень її годі буде заспокоїти. Я розумію вдачу цієї дитини, і краще за тебе знаю, що для неї добре, Метью.

— Я думаю, ти повинна відпустити Енн, — упевнено повторив Метью. Вмінням доводити й переконувати він не відзначався, проте був достатньо впертий. Марілла безпорадно зітхнула й вирішила, що ліпше буде промовчати.

Наступного дня, доки Енн мила посуд на кухні після сніданку, Метью дорогою в клуню спинився й повторив:

— Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.

На якусь мить обличчя Марілли набуло виразу, який неможливо описати словами. Тоді вона скорилася неминучому й уїдливо відповіла:

— Ну добре, хай іде, коли вже крім цього, ніщо тебе не втішить.

Енн вилетіла з кухні, розбризкуючи воду з мокрої ганчірки, якою щойно мила посуд.

— О, Марілло, Марілло, повторіть-но ще раз ці благодатні слова!

— Я вже сказала один раз — і досить. Дякуй за це Метью, а я вмиваю руки. Якщо ти схопиш запалення легень, коли спатимеш у чужому ліжку чи виходитимеш серед ночі надвір зі спекотного залу, звинувачуй не мене, а Метью. Енн Ширлі, ти вже брудною водою всю підлогу заляпала. У житті не бачила такої недбалої дитини.

— О, Марілло, я страхітлива кара для вас, я знаю, — винувато мовила Енн. — Я роблю стільки помилок… Але подумайте, скількох помилок я уникнула, хоч могла і їх наробити. Я принесу піску й відчищу перед уроками всі-всі плями. О, Марілло, я всім серцем так надзвичайно хочу піти на концерт! Я ще ніколи в житті не була на концерті, і коли інші дівчата в школі щось про це розказують, я почуваюся такою відірваною від них. Ви не розумієте, як воно мені, але бачите — Метью зрозумів. А це так приємно — коли тебе розуміють, Марілло.

Того дня в школі Енн була надто щаслива, щоб зосередитися як слід на уроках. Гілберт Блайт переміг її в письмі й випередив в усному рахунку. Втім, коли перед нею була перспектива концерту й ночівлі в гостьовій спальні, Енн почувалася не такою приниженою, як можна було очікувати. Весь день вони з Діаною так бурхливо обговорювали прийдешні розваги, що, маючи суворішого вчителя, ніж пан Філіпс, неодмінно дістали б на горіхи.

Енн відчувала, що якби їй не дозволили піти на концерт, вона б цього не витримала, адже в школі ні про що інше не говорилося. Ейвонлійський дискусійний клуб, який збирався двічі на місяць упродовж усієї зими, уже давав кілька невеличких безкоштовних вечорів, та цей концерт мав стати великою подією: квиток на нього коштував десять центів, а всі гроші відходили у фонд бібліотеки. Вже кілька тижнів ейвонлійська молодь провадила репетиції, а особливо цікавилися концертом ті учні, що мали старших братів і сестер, котрим належало там виступати. Всі школярі, старші за дев’ять років, збиралися йти — окрім Керрі Слоун, чий тато, як і Марілла, не був схильний відпускати на концерти маленьких дівчат. Керрі, затулившись граматикою, плакала увесь день, гадаючи собі, що тепер і жити на світі не варто.

Справжнє хвилювання почалося для Енн після закінчення уроків — і стрімко зростало, аж доки сягнуло вершини блаженства під час самого концерту. Спершу вони «неймовірно гарно почаювали», а тоді настала захоплива мить убирання в Діаниній кімнатці нагорі. Діана прилаштувала волосся Енн спереду у зачіску в новому стилі «помпадур», а Енн зав’язала Діані банти у свій особливий спосіб; після того дівчата випробували ще з десяток можливостей зачесати волосся ззаду. Аж ось нарешті вони були готові, їхні щоки пашіли, а очі сяяли, мов зірки, у передчутті великої радості.

Хоч насправді, коли Енн порівняла свій простий чорний берет і вузьке мішкувате сіре пальтечко з Діаниною кокетливою хутряною шапочкою й гарненьким кожушком, їй мимоволі зробилося дуже гірко, та вона вчасно згадала, що має уяву і може до неї вдатися.

Приїхали Мюрреї, Діанині кузени з Ньюбриджа; всі вмостилися у великих санях, вистелених соломою, і закуталися в хутро. Енн дуже тішилася поїздці: сани мчали вперед гладенькою, ніби шовковою дорогою, під полозами рипів сніг. Захід сонця був казково прекрасний, засніжені пагорби й темно-сині води Затоки Святого Лаврентія мовби випромінювали сяйво, як величезна чаша з перлів та сапфірів, по вінця налита вином і вогнем. Зусібіч долинало теленькання дзвіночків з інших саней і сміх, що нагадував про забави лісових ельфів.

— О, Діано, — видихнула Енн, стискаючи під хутряною пелериною Діанину руку в рукавиці, — хіба це не дивовижний сон? Невже я лишилася такою, як завжди? Я почуваюся геть інакшою, і мені здається, що по мені це помітно.

— Ти страшенно гарна, — відповіла Діана, котра допіру вислухала комплімент від однієї зі своїх кузин і відчувала, що мусить передати його далі. — У тебе такі милі рум’яні щічки.

Того вечора на концерті щонайменше одну слухачку раз по раз охоплював трепет і, як Енн запевняла Діану, з кожним новим виконавцем цей трепет посилювався. Коли Пріссі Ендрюс, у новій рожевій шовковій блузці, з разком перлів на гладенькій білій шиї та живими гвоздиками у волоссі — подейкували, буцім учитель замовляв їх аж у місті — «долала в непроглядній сутемряві старі півзогнилі сходи», Енн тремтіла, уся немов розчинившись у співчутті; коли хор заспівав «Понад ніжними стокротками», Енн дивилася на стелю, так, наче на ній були зображені янголи; коли Сем Слоун показував і розповідав «Як Сокері квочку висаджував», Енн сміялася, аж глядачі, що сиділи коло неї, і собі почали хихотіти — радше із приязні