Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Невідомо, капітане.

Капітан Немо нічого на це не відповів, але жестом поманив мене. Ми зайшли у вітальню. «Наутилус» занурився на глибину декількох метрів, і залізні віконниці розсунулися.

Я метнувся до ілюмінатора. Під кораловими відкладеннями, під покривом фунгій, сифонових, альціонієвих коралів, каріофілів, серед міріад прекрасних рибок, райдужниць, гліфізіодонів, помферій, діакопів, жабошипів, я помітив уламки корабля і частини його спорядження, усе, що не підняла з дна експедиція Дюмон-Дюрвіля: якорі, гармати, ядра, форштевень. Тепер усе це обросло морськими тваринами, подібними до квітів.

Поки я розглядав ці жалюгідні рештки славного колись корабля, капітан Немо впевнено розповідав мені свою версію подій, які я переповідав вище.

— Капітан Лаперуз, — розпочав командир «Наутилуса», — вийшов у плавання 7 грудня 1785 року на корветах «Бусоль» і «Астролябія». Спочатку він зупинився на Ботані-Бей, потім побував біля архіпелагу Товариства, відвідав Нову Каледонію, поплив у напрямку островів Санта-Крус і кинув якір біля Намука, одного з островів Гавайської групи. Нарешті корвети Лаперуза підійшли до рифових бар'єрів, що оточили острів Ванікоро, який тоді ще не був відомим серед мореплавців. «Бусоль», що йшов попереду наштовхнувся на підводні рифи поблизу південного берега. «Астролябія» поспішила на допомогу і також наскочила на риф. Перший корвет затонув майже миттєво. Другий, сівши на мілину, протримався ще декілька днів. Туземці, всупереч підозрам Дюмон-Дюрвіля, непогано зустріли жертв кораблетрощі. Лаперуз облаштувався на острові і почав будувати невеличке судно із двох затонулих корветів. Коли суденце було готове, декілька матросів повідомили про своє рішення залишитися на Ванікоро. Їхня подальша доля невідома. Усі решта, вимучені хворобами, відпливли з Лаперузом у напрямку Соломонових островів. Жоден із них не дістався суші, увесь екіпаж загинув біля західного берега головного острова групи, десь між мисами Розчарування і Вдоволення.

— Звідки ви усе це знаєте? — не втерпів я.

— Ось що я знайшов на місці загибелі останнього корабля Лаперуза.

І капітан Немо показав мені жерстяну шкатулку, іржаву від тривалого перебування у солоній воді. І все ж на її кришці можна було ще побачити зображення французького герба. Він розкрив її, і я побачив згорток пожовклого паперу, на якому, проте, ще зберігся текст.

Це була інструкція морського міністра капітану Лаперузу з власноручними позначками Людовика XVI на полях!

— Так і повинен помирати моряк! — сказав капітан Немо. — Він спочиває у кораловій могилі. Чи може бути більш пристойне місце для вічного сну? Я прошу Бога, щоб подбав, аби мене і моїх товаришів також було поховано на дні океану в затишку квітучих коралів!

Розділ двадцятий

Торресова протока

У ніч з 27 на 28 грудня ми покинули Ванікоро. «Наутилус» узяв курс на південний захід. Капітан віддав наказ розвинути високу швидкість, і за три дні ми пройшли сімсот п'ятдесят льє, відстань, що відділяє групу островів Лаперуза від південно-східного краю Нової Гвінеї.

Уранці першого дня нового 1868 року я вийшов на палубу і побачив там Конселя.

— Я б хотів привітати пана професора з Новим роком і побажати щастя! — сказав він.

— Що ж дякую, щастя ніколи не завадить. Але це звичне новорічне побажання так дивно чути тут… От якби ми зараз були в Парижі, у моєму кабінеті при Ботанічному саду! Скажи, яким ти уявляєш щастя за наших сьогоднішніх обставин? Про що ти мрієш: про те, що зможеш вирватися з цього полону, чи про продовження підводної подорожі?

— Сам не знаю, що й сказати! — відповів Консель. — Нам поталанило побачити багато чудес. Зізнаюся, що за два місяці, проведені тут, я не нудився. Про таке можна хіба що мріяти, і сумніваюся, що колись нам ще раз випаде подібна нагода…

— Ніколи, Конселю!

— До того ж капітан Немо виявився дуже толерантною особою. Він нас не турбує, не створює ситуацій, у яких ми почувались би ніяково, а поводить себе так, ніби його тут немає!

— Твоя правда, Конселю!

— Якщо пану професору цікаво, то вважаю, що рік, упродовж якого ми побачимо цілий світ, не може бути нещасливим…

— Так-так, ми побачимо чимало цікавого, друже! Але ж лише під водою або здалеку… і це триватиме не рік, Конселю! Цікаво, що про це все думає Нед Ленд?

— А йому це все набридло, — відповів Консель. — Він має практичний склад розуму і вимогливий шлунок. Йому нудно весь час спостерігати за рибами та їсти виключно морепродукти. Як справжній англосакс, він звик до біфштексів та й бренді з джином полюбляє! Цілком зрозуміло, що йому нелегко доводиться без м'яса, хліба і випивки!

— А особисто мені до цього байдуже. Мене цілком влаштовує харчування на борту «Наутилуса».

— Мені також все подобається, — відповів Консель. — Настільки, що я б залюбки залишився тут. А от Нед Ленд мріє лише про втечу. Так що комусь із нас двох поталанить неодмінно.

— Це точно.

— Я хочу побажати пану професору в Новому році всього, чого він сам собі бажає!

— Дякую, Конселю! На жаль, на новорічні подарунки доведеться почекати, а поки що мусиш вдовольнитися міцним рукостисканням, більше я тобі нічого не можу запропонувати!

— Пан професор ще ніколи не був настільки щедрим, — відповів Консель.

«Що не кажи, а Консель — взірцевий слуга. Мені з ним поталанило», — подумав я. А Консель тим часом пішов з палуби.

Станом на 2 січня «Наутилус» пройшов одинадцять тисяч триста сорок миль, іншими словами, п'ять тисяч двісті п'ятдесят льє з моменту нашого виходу з Японського моря.

Я стояв на палубі. Перед нами простиралися небезпечні води Коралового моря, що омиває північно-східні береги Австралії. Наше судно йшло на відстані декількох миль від підступного бар'єрного рифа, об який 10 червня 1770 року мало не розбилися кораблі Кука. Судно, на якому плив сам Кук, напоролося на рифовий ланцюг і не пішло на дно лише тому, що коралова глиба, яка відкололася від рифа при зіткненні, застрягла у пробоїні корпуса корабля.

Я згорав од нетерплячки оглянути цей рифовий бар'єр, утворений коралами, який простягнувся по небосхилу аж на триста шістдесят льє. Об цю кам'яну стіну билась скажена вода, і буруни у хмаринах білої піни, ревучи розбризкувалися навсібіч.

Але матрос попередив мене про необхідність зійти униз, тому що за мить «Наутилус» зануриться під воду. Тож мені не вдалося побачити зблизька високих коралових стін, а довелося вдовольнятися вивченням різних зразків риб, що потрапили у наші сіті. Мені одразу впали в око тунці зі срібно-білим черевцем і темними поперечними смугами на золотисто-блакитній спині, які одразу ж зникають, коли риба перестає дихати.