Читати книгу - "Золота медаль"

Так, це був Залужний, портрети якого Ніна не раз бачила в журналах. Вона дуже почервоніла, бо враз догадалась, що він і є той незнайомий, з яким щойно розмовляла.

— Так, шановна Ніно Коробейник,— промовив Залужний,— зараз ви побачите, який я нещадний до початківців! Ходімте, ходімте до мене в кабінет.

Стало так просто й хороше з цією людиною, що смішним здалося недавнє хвилювання.

Залужний дістав з шухляди Нінин рукопис:

— Так ось, дорога Коробейник,— сказав він,— ваше оповідання мені сподобалось, воно дуже свіже, цікаво розгортається фабула, овіяне воно «весняним запалом хлоп’ячої бійки», як ви висловлюєтесь на одній із сторінок. І разом з тим у ньому є і наївність, і серйозні недоліки, про які не хочу вам зараз нічого говорити, бо вирішив поставити оповідання на обговорення в літстудії. Ви не заперечуєте, Ніно Коробейник? Ну й гаразд. Там ми докладно поговоримо про всі достоїнства і недоліки вашого твору. Знати про перші і про другі для вас однаково важливо. І ще ось що, Ніно. Ви повинні знати, що писати ви можете, і тепер від вас самих залежатиме зійти на верховину. І ви зійдете, коли по-справжньому захочете, якщо на все життя полюбите слово... Ви розумієте мене? Оце все, що я хотів вам сказати сьогодні. За два дні ми зустрінемось на занятті літстудії.

— Спасибі,— щиро подякувала Ніна.

— Вам спасибі, ви дуже порадували мене своїм оповіданням.

Випроводжаючи Ніну, Залужний уже на порозі раптом спитав:

— Ви, мабуть, хотіли б однести свій твір до редакції, правда? Щоб швидше його надрукувати?

— Що ви? — похолонуло в Ніни серце.— Там же, ви самі сказали, є недоліки, наївності...

Залужний подивився на дівчину допитливим, вивчаючим поглядом.

— Це добре,— тихо сказав він.— Не поспішайте.

* * *

Обидва Юлині брати — Митрик і Федько, як дві краплини води, схожі один на одного,— ходили в перший клас: Митрик був веселий пустун, зошит його завжди в кляксах, і Юля часто казала:

— На місці вчительки я б тебе за такий зошит виставила з класу!

— Не виставила б,— зухвало кивав головою хлопчик.— Ти мене за двері, а я — у вікно!

Федько — цілковита протилежність братові: завжди задумливий, спокійний, навіть вайлуватий. Він міг годинами сидіти біля вікна і мовчки дивитись на вулицю. Мати про нього казала:

— Не доберу — або великий розумака, або — зовсім глевкий мозок.

Юля жартома називала хлопчиків за їхні протилежні характери — «теза» і «антитеза».

Федько вчився непогано, зате Митрикові доводилось допомагати. На уроках він не слухав учительку, літер не знав, хоч і мав добру пам’ять.

Того вечора Юля довго вчила брата читати і прислухалась до кожного кроку за дверима. Вона чекала батька. Давно вже мусив він повернутися з роботи. Матері теж не було — пішла до сусідки. У Митрика злипались очі, він незабаром ліг спати. Юля ходила з кутка в куток, пригадуючи сьогоднішню розмову в класі з Мечиком.

Сталося так, що хтось із десятикласників сказав Мечику:

— Я тебе бачив учора в кіно. Ти був такий франт, що не підступи! Ще й цигарка в зубах.

— Що це за «цигарка»? Я курю тільки папіроси, і то — вищого гатунку.

— Ти, мабуть, уже й горілку вживаєш,— втрутилась Юля.

Мечик зневажливо посміхнувся.

— Горілку я залишаю твоєму дорогому татусеві. До речі, бачив його недавно, обіймав на вулиці телеграфного стовпа. Не віриш? Слово честі!

Він засміявся і, повернувшись до товаришів, продовжував:

— Уявляєте, стоїть папашенька нашого шановного секретаря комітету біля стовпа, обіймає його і так жалісно просить:

«Громадянине... Скажіть, де протилежний бік?»

Юля спалахнула від образи і гніву:

— Неправда! Як ти смієш?

Мечик зробив здивовану гримасу:

— Неправда?

Він не договорив, бо до нього враз підлетіла Ніна.

— Я не думала, не думала,— задихаючись, вигукнула вона,— що ти такий... Такий негідник!

До неї підійшов Вова Мороз, обережно взяв її за руку.

— Ніно, заспокойся!

Потім, повернувшись до Мечика, сказав:

— Якщо це й правда, ти не повинен був розказувати! Ти — хам!

Мечик озириувся, шукаючи підтримки. Але очі товаришів, його однокласників, сповнені були осуду.

— Підлабузи...— тихо промовив він.— Велика шишка — Жукова!

Все це яскраво пригадалось Юлі, і вона здригнулась від болю. Батька й досі немає. І все, що розказував Мечик, було, напевне, правдою. Але звідки в хлопця така жорстокість? «Він же знав, як я страждаю, знав!» — думає Юля.

Вона пригадує, що батько Мечика був на війні, матір захопили під час облави на вулиці гітлерівці і відправили в Німеччину. Хлопчину взяли сусіди, він продавав на базарі цигарки, чистив чоботи. Йому пощастило: коли наші взяли Берлін, повернулась мати, а згодом демобілізували батька.

Жукова знала, що батько Гайдая — паровозний машиніст, мати — кравчиха. Заробляють вони, мабуть, непогано, але навряд щоб справляли синові отакі франтівські черевики, такі модні галстуки. Де ж він бере в такому разі гроші?

Колись Юля спитала в нього про це.

Він підморгнув, засміявся:

— Виграв по позиці. Не віриш, що можна виграти? Ага, ти проти радянських державних позик? А от і справді виграв! «На пред’явлену до ощадкаси облігацію позики випав виграш у двадцять п’ять тисяч. Пред’явник виявив бажання лишитись невідомим».

Юля говорила з ним і про вибір майбутньої професії. Мечик знизав плечима:

— Професія? А це обов’язково? А якщо я залишусь громадянином без певної професії? Закінчу школу і фі-іть! Вільна, незалежна людина! Мене острах бере, коли згадаю, що треба ще п’ять років смажитись в інституті. Ні, не витримаю! А роботу завжди знайду. Шкода тільки, що я не комсомолець. Але я тобі чесно скажу, що з корисливою метою в комсомол не мав і не маю наміру вступати.

«Нічого з нього не буде,— думає Юля.— Даремно Марійка пропонує вжити якихось заходів. Які заходи? Такого вже нічим не перевиховаєш. Загублена для суспільства людина».

А батька все немає. Дівчина підходить до вікна й притуляється лобом до холодної шибки. Мороз намалював узори на вікні. Вже пізно. Де ж батько? Чому він так забарився? Невже знову... знову...

Вена схиляється над ліжком, де сплять Митрик і Федько. Митрик підмостив під щоку кулак, розчервонівся уві сні. Може, йому снилась гаряча бійка з товаришами...

Біля ліжка дві пари черевиків. Федькові стоять акуратно, рядком, Митрикові розкидані. Юля підняла один черевик. «Треба підметку,— подумала.— Та й набойки».

Прислухалась. Кроки. Впізнала ці кроки! По них вона могла навіть визначити, що з батьком. Ступає важко, твердо.

Метнулась, розчинила двері навстіж. Батько похмурий, невеселий. Тверезий. Ледве глянув на дочку, пройшов мимо. Хоч би ж