Читати книгу - "Відродження"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джейкобз завагався, та потім дав ще дві порції. Ще мізерніші за попередні.
— Даю героїн людині, у якої сильний грип. — Він невесело всміхнувся. — Я, мабуть, збожеволів.
Я зазирнув під ковдру й побачив, що він роздягнув мене до трусів.
— А де мій одяг?
— У шафі. На жаль, я його піддав сегрегації, він лежить окремо. Бо трохи з душком.
— Мій гаманець у передній кишені джинсів. Там квитанція на отримання сумки й гітари. Одяг — це фігня. Головне — гітара.
— На автобусному вокзалі чи залізничному?
— Автобусному. — Нехай те зілля було лише порошком, виданим у медичних дозах, але одне з двох: або то була дуже якісна хрінь, або вона особливо жорстко подіяла на мій виснажений організм. У животі приємно грів суп, повіки обважніли й здавалися мішками з піском.
— Спи, Джеймі. — Він злегка стиснув моє плече. — Якщо ти хочеш подужати цю заразу, мусиш спати.
Я відкинувся на подушку. Набагато м’якшу за ту, на якій я спав у номері «Ярмаркового заїзду».
— Чому ви звете себе Деном?
— Бо це моє ім’я. Чарльз Деніел Джейкобз. Усе, спи.
Я збирався заснути, проте ще одне запитання не давало спокою. Дорослі, звісно, змінюються зовні, але, якщо їх не вразить якась тяжка хвороба чи не скалічить аварія, їх зазвичай можна впізнати. А от дітей…
— Ви мене впізнали. Я бачив. Як?
— Бо у твоєму обличчі живе твоя мати, Джеймі. Я сподіваюсь, Лора в доброму здоров’ї.
— Вона померла. І вона, і Клер.
Не знаю, як він це сприйняв. Я заплющив очі й через десять секунд відключився.
* * * * *
Прокинувшись, я відчув, що жар трохи спав, але трясця повернулася — і була сильна. Джейкобз поклав мені на лоба аптечну смужку-градусник, потримав її там із хвилину й кивнув.
— Може, й житимеш, — констатував він і дав мені ще дві мацюпусінькі понюшки з коричневої пляшечки. — Встати і з’їсти яєчню зможеш?
— Спочатку туалет.
Він показав, і я, тримаючись за меблі, поплентався в маленьку кабінку. Мені треба було лише помочитися, але я був надто кволий, щоб стояти, тому сів і зробив це по-дівчачому. Коли я вийшов, Джейкобз перемішував на пательні яйця й насвистував пісеньку. У шлунку забурчало. Я спробував пригадати, коли востаннє їв щось поживніше за консервований суп. У пам’яті спливла м’ясна нарізка за сценою два дні тому перед концертом. Якщо після того я щось і їв, я цього не пам’ятав.
— Ковтай повільно, — сказав він, ставлячи тарілку на обідній столик. — Ти ж не хочеш бекнути все назад, правда?
Я повільно з’їв усю яєчню дочиста. Він сидів навпроти мене, пив каву. Коли я попросив і собі кави, він дав мені півчашки, щедро здобривши вершками.
— Фокус із фоткою, — сказав я. — Як ви це зробили?
— Фокус? Ображаєш. Зображення на заднику вкрите фосфоресцентною речовиною. Фотоапарат — це ще й електричний генератор…
— Це я зрозумів.
— Той спалах дуже потужний і дуже… особливий. Він проектує зображення суб’єкта на дівчину у вечірній сукні. Довго ефект не тримається — надто велика площа. А от фотографії, які я продаю, живуть набагато довше.
— Аж настільки, щоб вона могла онукам показати? Правда чи що?
— Ну, — сказав він. — Ні.
— А скільки?
— Два роки. Плюс-мінус.
— А на той час ви вже будете далеко.
— Авжеж. А ті знімки, які справді мають значення… — Він постукав себе по скроні. — Вони тут. У нас усіх. Ти не згоден?
— Але… Преподобний Джейкобзе…
І враз на одну мить у його рисах проступила людина, яка читала Кошмарну проповідь, у ті давні часи, коли ЛБДж[72] був президентом.
— Будь ласка, не називай мене так. Простого старого «Ден» вистачить. Бо це те, ким я є тепер. Ден, Людина — Портрет блискавкою. Або Чарлі, якщо тобі так зручніше.
— Але вона розвернулася. Дівчина на полотні, вона розвернулася на сто вісімдесят градусів.
— Звичайний трюк проекції рухомих картинок. — Але, кажучи це, він відвів погляд. Потім знову подивився на мене. — Джеймі, ти хочеш, щоб тобі стало краще?
— Мені вже краще. Мабуть, ця зараза з тих, які минають за добу.
— Це не зараза, що минає за добу, це грип, і якщо ти спробуєш піти звідси на автовокзал, то до півдня він накриє тебе знову з повною силою. А залишишся тут — тоді так, думаю, за кілька днів тобі поліпшає. Але я мав на увазі не грип.
— Я в порядку, — сказав я, однак тепер настала моя черга відводити погляд. Що змусило мої очі знову рівнятися на середину, то це маленький коричневий флакончик. Він тримав його за ложку й погойдував на тоненькому срібному ланцюжку, немов амулет гіпнотизера. Я потягнувся рукою. Він відставив флакончик убік.
— І давно ти вживаєш?
— Героїн? Десь із три роки. — Шість насправді. — Я на мотоциклі потрапив в аварію. Розтрощив к бісовій матері собі стегно й ногу. Мені давали морфій…
— Авжеж.
— …а потім перевели на кодеїн. То було паскудно, тому я почав доганятися сиропом від кашлю. Терпінгідрат. Чули про нього?
— Смієшся? У ярмаркових колах його називають казенним джином.
— Нога зрослася, але не так, як слід. А потім… я грав у гурті, який називався «Рокери з Андерсонвіля», а може, вони вже тоді поміняли назву на «Гігантів з Джорджії»… один чувак дав на пробу «Тасіонекс»[73]. У плані знеболювання то був великий крок у правильному напрямку. Слухайте, ви правда хочете про все це чути?
— Цілком і повністю.
Я знизав плечима, так, наче це не мало для мене особливого значення, проте насправді вилити душу було полегшенням. До того дня в «баундері» Джейкобза я ніколи цього не робив. У гуртах, де я грав, усі тільки пересмикували плечима й відводили погляди. Головне було, щоб ти не прогулював роботу й пам’ятав акорди до «Опівнічної години» — а це, повірте мені, не ядерна фізика.
— Це теж сироп від кашлю. Сильніший за терпінгідрат, але тільки якщо знаєш, як добути з нього те, що треба. Для цього до шийки флакона прив’язуєш мотузку і крутиш ним, як скажений. Відцентрова сила розділяє сироп на три шари. Те, що треба, — гідрокодон, — посередині. Щоб його висмоктати, береш соломинку.
— Чарівно.
«Та не дуже», — подумав я.
— Але біль ніяк не вщухав, і через якийсь час я знову підсів на морфій. А тоді відкрив для себе, що героїн діє так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження», після закриття браузера.