Читати книгу - "Знаменитий детектив Блюмквіст"

То був не останній подарунок Єві-Лотті за її участь у драмі…

9

На ґанку чекали комісар кримінальної поліції, поліцай Б'єрк і ще один із тих, що прибули з округи. Важливо, щоб дівчинка не хвилювалася на допиті, вважав комісар. Вона вже й так знервована. Дуже добре, що з ними сидить поліцай Б'єрк, він працює в містечку й знає дівчинку. А щоб допит скидався на звичайну приятельську розмову, то його влаштовано в неї вдома, на сонячному ґанку, а не в поліційній дільниці. Незнайоме оточення завше нервує дітей, запевняв комісар. Щоб не дуже втомлювати дівчинку, її свідчення запишуть на магнітофонну стрічку, тож їй не доведеться відповідати на одне запитання по кілька разів. Їй легше буде потім забути все, коли вона розповість те, що знає. Забути, що на світі є такий жах.

Так думав комісар. І ось вони сиділи й чекали на дівчинку. Був ранок, і вона тільки-но встала. Поки поліція чекала, пані Лісандер подала каву зі свіжими булочками. І якраз до речі, бо сердешні поліцаї працювали майже цілу ніч і не мали часу ані поїсти, ані поспати.

Ранок видався чудовий. Після вчорашньої бурі повітря було свіже й чисте, троянди й півонії в пекаревому садку аж сяяли, такі були вмиті, а на старій яблуні, що росла на причілку, весело видзвонювали берестянки та синички. На ґанку приємно пахло кавою. Було справді затишно, аж не вірилося, що ці люди за столом — поліцаї, що вони прийшли сюди зі службового обов'язку і мають викрити вбивство. Такого чудового ранку не хотілося вірити, що злочини взагалі бувають на світі.

Комісар сягнув по третю булочку й сказав:

— Щиро мовити, я не дуже вірю, що дівчинка — здається, її звуть Єва-Лотта? — зможе розповісти нам багато. Не вірю, що її свідчення хоч трохи допоможуть справі. Діти не вміють розважно стежити за всім, що відбувається. В них надто розвинена уява.

— Єва-Лотта вельми розважна дівчинка, — сказав поліцай Б'єрк.

На ґанок вийшов пекар Лісандер. На чолі в нього з'явилася зморшка, що її звичайно не було. Він дуже вболівав за свою улюблену одиначку, а тут ще й довелось дозволити, щоб її мучила поліція.

— Вона зараз прийде, — сказав пекар. — Можна мені бути присутньому?

Подумавши, комісар погодився. З умовою, що пекар не озветься жадним словом.

— Гаразд, залишайтеся. Може й краще, що Єва-Лотта бачитиме коло себе тата, — мовив комісар. — Буде почувати себе спокійніше. А то ще злякається мене.

— Чого б я мала вас лякатися? — почувся від дверей спокійний голос, і Єва-Лотта вийшла на сонце.

Вона поважно дивилася на комісара. Чого б вона мала його боятися? Єва-Лотта не боїться людей, їй завше траплялися приязні, ласкаві люди. Тільки вчора вона збагнула до кінця, що серед них можуть бути й погані. Але ж вона не бачила причини зараховувати до поганих людей комісара. Вона знала, що він сидить тут у службових справах. Знала, що повинна розповісти йому все про ту жахливу подію в Преріях, і приготувалась розповідати. Чого ж тоді їй боятися?

Голова в неї була важка після плачу й глибокого сну. Де й ділася її веселість. Але тепер вона була спокійна, цілком спокійна.

— Доброго ранку, Лізо-Лотточко, — сказав комісар.

— Єво-Лотто, — поправила його дівчинка. — Доброго ранку!

— Еге ж, Єво-Лотточко! Ходи сюди, Єво-Лотточко, сідай, трішки поговоримо. Не довго, а тоді знову підеш гратися своїми ляльками.

І він казав таке Єві-Лотті, що почувала себе страх якою старою, майже п'ятнадцятирічною!

— Я перестала гратися ляльками десять років тому, — заявила Єва-Лотта.

Поліцай Б'єрк мав слушність — очевидно, вона таки розважна дитина! Комісар збагнув, що з Євою-Лоттою треба розмовляти, як з дорослою.

— Ну, розповідай усе, — мовив комісар. — Ти ж була на місці вбив… була вчора в Преріях. Як це сталося, що ти пішла туди сама?

Єва-Лотта стулила губи.

— Цього… цього я не можу сказати, — заявила вона. — Це таємниця. Я була там із таємним дорученням.

— Дитино моя, — сказав комісар, — ми дошукуємося до вбивства і не визнаємо ніяких таємниць. Що тобі треба було вчора коло Садиби?

— Я мала забрати Великого Мумрика, — невдоволено сказала Єва-Лотта.

Довгенько довелося пояснювати, поки комісар утямив, що воно за Мумрик. У поліційному протоколі, складеному після допиту, писалося дуже коротко: «Про себе Лісандер розповідала, що після полудня 28 липня вирушила на громадський вигін на західній околиці містечка забрати так званого Мумрика».

— Ти бачила там кого-небудь? — запитав комісар, коли з'ясував таємницю з Мумриком.

— Так, — відповіла Єва-Лотта, — бачила Ґрена… і ще одного.

Комісар пожвавішав.

— Розкажи докладно, як і де ти їх бачила.

І Єва-Лотта розказала. Як помітила в спину Ґрена, що йшов поперед неї десь метрів за сто…

— Стривай, — перебив її комісар. — Як же ти з такої відстані побачила, що то Ґрен?

— Видно, що ви нетутешній, — сказала Єва-Лотта. — Кожен у містечку впізнав би Ґрена з ходи. Правда, дядьку Б'єрку?

Б'єрк потвердив, що правда.

Єва-Лотта розповідала далі. Як Ґрен звернув на стежку і зник у кущах. І як потім з другого боку надійшов той тип у зелених штанях і теж зник у кущах…

— Ти випадком не пригадуєш, котра була година? — спитав комісар, хоч він був певний, що діти рідко можуть докладно визначити час.

— Пів на другу, — відповіла Єва-Лотта.

— А як ти знаєш? Ти дивилась на годинника?

— Ні, — мовила Єва-Лотта й зблідла. — Але я спитала вби… вбивцю десь через п'ятнадцять хвилин.

Комісар позирнув на своїх колег. Чи хто бачив таке? Очевидно, цей допит дасть більше, ніж він сподівався.

Комісар нахилився вперед і пильно глянув Єві-Лотті у вічі.

— Кажеш, спитала вбивцю. І ти зважуєшся назвати когось убивцею? Може, ти бачила, як це сталося?

— Ні, — мовила Єва-Лотта. — Але як бачиш одного чоловіка, що зникає в кущах, а тоді другого, що кидається за ним, і як через кілька хвилин перший із них виявляється мертвий, то мимоволі починаєш підозрювати того, хто був із ним. Звісно, Ґрен міг спіткнутися, впасти і вбитися на смерть, але ще треба довести, що він упав.

Б'єрк таки мав слушність. Справді, дуже розважна дитина!

Далі Єва-Лотта розповіла, що, побачивши, як ті двоє зникли на стежці, де був схований Мумрик, вона зайшла до Садиби перечекати їх і пробула там найбільше чверть години.

— А тоді? — спитав комісар.

Очі в Єви-Лотти потемнішали. Видно було, що їй дуже прикро. Про те, що