Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А як після того бачили десь молоду графиню, то жартівливо дорікали їй, що вона відбирає в них серця їхніх чоловіків.
Літні жінки дивилися на неї з деякою тривогою: вони відразу згадували графиню Мерту. Та була така сама весела і добра, і всі її любили, коли вона тільки приїхала до Борга. А потім із неї стала марнославна, жадібна до втіх кокетка, що їй на думці були самі тільки розваги. «Якби ж у молодої графині був такий чоловік, що міг привчити її до праці! — казали старі жінки. — Якби вона могла сісти за ткацький верстат!» Бо за тією роботою забудеш про все на світі, то справжня втіха в усякому горі, вона вже врятувала не одну жінку.
Молода графиня рада б стати доброю господинею. Вона вважає, що нема нічого кращого, як бути щасливою дружиною і самій провадити свій дім, тому часто на бенкетах підсідала до старших жінок.
— Генрік хотів би, щоб я стала доброю господинею, — казала вона, — такою, як його матір. Навчіть мене ткати.
Тоді старші жінки журилися подвійно: Генріком, що вірив, ніби його мати була доброю господинею, і тим, що цю молоду, недосвідчену істоту годі навчити такої складної справи, як ткання. Почни тільки говорити про пасма, про основу, про ничениці, про човники, як у неї вже голова йде обертом, а що буде, як дійде мова до димки, до каніфасу!
Кожний, хто знає молоду графиню, не перестає дивуватися, чого вона вийшла заміж за дурного графа Генріка.
Нещасний той, хто дурний. Скрізь його шкода, та найдужче шкода дурного, як він живе у Вермланді.
Хоч графові Генріку тільки двадцять з гаком років, багато побрехеньок розказують про його дурість. Оповідають, наприклад, як він бавив розмовою Анну Шернгек, коли вони каталися на санках кілька років тому.
— Ти, Анно, гарна дівчина, — мовив він.
— Не мели дурниць, Генріку.
— Ти найкраща на цілий Вермланд.
— Не може бути.
— Принаймні найкраща з усіх, хто тут з нами їде.
— Та ні —ж бо, Генріку.
— Ну, то найкраща на цих санках. Цього вже ти не заперечиш.
Авжеж, цього вона не могла заперечити. Бо граф Генрік зовсім не міг похвалитися вродою. Він був такий самий бридкий, як і дурний. Про нього казали, ніби голова, що сиділа на його тоненькій шиї, двоє сторіч передавалася у спадок від нащадка до нащадка, і за той час мозок у ній геть виснажився.
— Певна річ, що в нього не своя голова, — казали люди. — Він позичив її в батька. Того й не може нахилитися — боїться, щоб вона не відпала. Шкіра в нього жовта, чоло зморщене… Видно, що ту голову носив його батько й дід. А то чого він має такий рідкий чуб, такі тонкі, безкровні губи й таке гостре підборіддя?
Коло нього завжди крутилися мастаки пожартувати, підбивали його казати всякі дурниці, а тоді пускали їх далі, вже підправлені й прикрашені.
На щастя, він нічого не помічав. Завжди був пихатий і сповнений гідності. Тож хіба могло йому спасти на думку, що він не такий, як усі? В нього була вроджена гідність, він ходив статечно, тримався рівно, ніколи не повертав голови, а як уже обертався, то всім тілом.
Кілька років тому Генрік якось вибрався погостити до судді в Мункерюд. Він поїхав верхи, у високому капелюсі, жовтих штанях та блискучих чоботях, і тримався в сідлі рівно й гордо. Дорогою туди все було гаразд. Та як він вертався алеєю, його капелюх зачепився за навислу березову гілляку і спав. Генрік зліз з коня, надяг капелюха і знову проїхав під тією самою гіллякою. Капелюх знову звалився додолу. І так чотири рази. Аж нарешті суддя підійшов до нього й сказав:
— Може б, ти, голубе, обминув ту гілляку?
За п’ятим разом Генрік щасливо проїхав повз навислу гілляку.
Та незважаючи на Генрікову старовинну голову, молода графиня все одно любила його. Коли вона вперше побачила його в Римі, то, звичайно, не знала, що в себе на батьківщині він носить на чолі терновий вінок глупоти. Тоді. Його оточував чар молодості, і їхнє знайомство відбувалося за дуже романтичних обставин. Графиня не раз потім оповідала, як Генрікові довелося викрадати її. Ченці та кардинали страх як розгнівалися, коли взнали, що вона хоче зректися віри своєї матері і стати протестанткою. Простолюд також збунтувався. Батьків палац взяли в облогу, Генріка переслідували бандити, а мати й сестра благали її відмовитися від такого шлюбу. Одначе батько її розлютився, почувши, що та італійська наволоч надумала перешкодити йому віддати дочку за кого він хоче. І він наказав Генрікові викрасти її. А що в них не було змога тихенько звінчатися вдома, вони з Генріком нишком, бічними вуличками й темними закутками добулися до шведського консульства. Після того, як дівчина заявила, що зрікається католицької віри й стає протестанткою, їх відразу звінчали і вирядили на північ у подорожній кареті, запряженій добрими кіньми.
— Як бачите, не було часу оголосити і влаштувати заручини, — оповідала молода графиня. — І сумно брати шлюб у консульстві, а не в якійсь чудовій церкві. Та інакше Генрікові довелося б їхати без мене. Там, в Італії, всі такі запальні, — і батько, і мати, і кардинали, й ченці, геть усі. Тому й довелося все робити потайці, бо якби хто завважив, що ми нишком тікаємо з дому, то напевне вбив би і його, й мене, аби тільки врятувати мою душу. Генріка, звичайно, вони вже вважали за пропащого.
Одначе молода графиня кохала свого чоловіка й потім, як вони прибули до Борга й зажили спокійніше. Вона любила в ньому блиск старовинного імення і славу предків. Любила дивитись, як у її присутності Генрікова пиха тане, як лагіднішає його голос, коли— вона з ним розмовляє. А ще він її любив, потурав усім її. забаганкам і, врешті, був її чоловік. Молода графиня й гадки не мала, що заміжня жінка може не любити свого чоловіка.
Крім того, він з певного погляду відповідав її ідеалові. Він був мужній, чесний і справедливий. Він ніколи не порушував свого слова. Вона вважала його справжнім дворянином.
Восьмого березня ленсман Шарлінг святкує іменини, і до нього з’їжджається багато гостей із пагорбів Брубю. Зі сходу й заходу, знайомих і незнайомих, проханих і непроханих, — усіх тут радо вітають, усім вистачає наїдків і напоїв, а в залі не бракує місця для охочих до танцю із семи навколишніх парафій.
Молода графиня теж їде, бо вона буває всюди, де
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сага про Єсту Берлінга», після закриття браузера.