Читати книгу - "Казки"

«Я був дуже, дуже щасливий, — думав він, незважаючи на всі свої муки. — Треба бути радісним і вдячним за все те хороше, чим я користувався. Треба… Треба. Ох»! І він повторював це, поки не потрапив на ткацький верстат.

З нього вийшов великий шматок прекрасного полотна. Весь льон до останньої стеблинки обернувся на цей шматок.

— Та це ж чудово! Про це я й мріяв! Ні, мені таки щастить. Жердини нічого не розуміють зі своїми:

Шніп, шнап, шнурре…

Бассельуре!

Пісеньці зовсім не кінець; вона саме починається спочатку. Це ж надзвичайно! Я трохи перетерпів, але ж з мене дещо й вийшло. Я найщасливіший у світі. Який я тепер міцний і довгий, м’який та білий! Це зовсім інша справа, ніж бути тільки рослинкою з квіточками. Про мене далі не піклувалися, і я мав би воду тільки тоді, коли б ішов дощ. Тепер мене як слід обслуговують. Щоранку мене перегортають, дівчата щовечора поливають з поливальниць, кажуть, що я найкраще полотно у всьому селі. Щасливішим я не можу бути!

Потім узяли полотно в хату, і воно потрапило під ножиці.

Ну й дісталося йому! Його різали, його кроїли, його кололи голками!

Це аж ніяк не було приємно!

Але полотно при цьому перетворювалося на дванадцять штук тієї частини білизни, якої не називають уголос, але мусять мати всі люди. Ціла дюжина вийшла з нього!

— Ні, подивіться! Ось тепер з мене вийшло щось корисне! Ось яке моє призначення! Ах, це ж чудово! Для цього варто жити. Це справжня радість. Нас усіх дванадцять, але всі ж ми — єдине ціле, дюжина. Яке це невимовне щастя!

Роки минали, і білизна подерлася.

— Повинен же коли-небудь настати кінець, — казала кожна штука. — Я трималася б залюбки довше, але не можна ж хотіти неможливого.

Їх подерли на ганчірки.

Вони вже думали, що це їм кінець — так їх рубали на шматочки, м’яли, били і варили.

Вони самі не зовсім розуміли, що з ними робиться, але раптом вони стали прекрасним білим папером.

— Ой, це ж несподіванка, і така приємна несподіванка! — сказав папір. — Я ще тонший, ніж раніше, і на мені писатимуть! Яке щастя мені випало! Справді, воно невимовне.

І на ньому написали прекрасні оповідання, і хто слухав їх — ставав розумнішим і добрішим. Це було велике щастя, що люди могли прочитати їх.

— Це більше, ніж я мріяв, коли був маленькою квіткою на полі. Хіба я міг думати, що принесу людям стільки радості і знань. Я навіть сам цього не збагну, але це справді так. Щоразу, коли я думаю, що пісеньку вже скінчено, я починаю жити кращим життям. Напевне, я вирушу в кругосвітню подорож, щоб мене могли прочитати всі люди. Напевне, буде так. Колись у мене були блакитні квіточки, тепер кожна квітка розцвіла прекрасною думкою. Я найщасливіший!

Але папір не послали подорожувати. Він потрапив до друкарні. І все, що було на ньому написано, надрукували не в одній, а в багатьох сотнях книжок, і тому значно більше людей мали користь і втіху, ніж коли б це був один списаний папірець, що мусив обійти весь світ і загинути на півдорозі.

«Звичайно, це найдоцільніше, — думав списаний папірець. — Я житиму вдома, на відпочинку, мене шануватимуть, як стару бабусю. Адже я бережу все, що написано. Слова лилися на мене прямо з пера. Я лишуся вдома, а книжки мандруватимуть по світу, по всіх усюдах. Це дуже розумно! Ні, який я радий, який я щасливий!»

Потім папір зв’язали і поклали в шафу.

«Після праці добре відпочити, — сказав він задоволено, — треба зібратися з думками про своє життя. Ну, що хорошого ще трапиться? Я йду вперед. Усе завжди йде вперед».

Але одного дня весь папір поклали в грубку, щоб спалити, бо він ні на що вже не був придатний. І всі діти з того будинку зійшлися до вогню, їм хотілося подивитися, як горітиме папір, і дивитись на червоні іскри.

— Ой! — скрикнув папір і звився великим вогненним полум’ям високо в повітря, куди ніколи льон не міг піднести свої маленькі квіти, і там виблискував і сліпив, як ніколи не змогло б сліпити біле полотно. Літери стали вогняним шрифтом, і всі слова й думки знялися полум’ям.

— Ну, тепер прямо до сонця! — радів він.

Діти танцювали навколо і співали:

Шніп, шнап, шнурре,

Баcсельуре!

От і пісні кінець!

Коли полум’я згасло, від паперу залишився тільки чорний попіл.

Але ніби й попіл співав:

— Пісенька ніколи не скінчиться. Ось що найчудесніше! Ми знаємо це, і тому ми найщасливіші.

Але діти не почули жодного слова, а коли б і почули — не зрозуміли б його. Та й не треба! Не все ж одразу знати дітям.

Циганська голка

Жила собі на світі циганська голка. Вона уявляла себе такою тонкою і так пишалася, ніби була справжньою швацькою голкою.

— Будьте уважні, бо ви мене тримаєте, — сказала циганська голка пальцям, які вийняли її з шухлядки. — Не впустіть мене. Якщо я впаду на підлогу, мене, напевне, ніхто не знайде, я така тонка!

— Та невже! — сказали пальці і міцно схопили її за стан.

— Бачите, я іду з цілим почтом, — сказала циганська голка і потягла за собою довгу нитку, але на нитці не було вузлика.

Пальці встромили голку прямо в куховарчин черевик — на ньому тріснула шкіра, і дірку треба було зашити.

— Це чорна робота, — сказала голка. — Я не пройду наскрізь. Я зламаюся.

І справді зламалася.

— Хіба я не казала! — вигукнула вона. — Я надто тонка!

«Тепер вона нікуди не годиться!» — подумали пальці, але все-таки мусили міцно тримати її, бо куховарка накапала на голку сургучу і заколола нею свою хустку.

— Ось тепер я вже брошка! — сказала голка. — Я ж добре знала, що здобуду пошану. В кому щось є, з того щось вийде.

І вона нишком про себе засміялася, хоч ніколи ще ніхто не бачив, щоб циганські голки сміялися.

Вона сиділа і гордо оглядалася на всі боки, ніби їхала в кареті.

— Дозвольте спитати, ви із золота? — спитала вона сусідку-шпильку. — У вас дуже мила зовнішність і власна голівка. Але надто маленька. Ви постарайтеся виростити її, бо не в кожного ж буває сургучна голова.

При цьому голка так гордо випросталася, що вилетіла з хустки прямо в раковину, куди куховарка саме виливала помиї.

— Ну, я вирушаю в мандрівку! — сказала циганська голка. —