Читати книгу - "Великий Мольн"

Я стою, заглибившись у свої думки, в обличчя віє з рівнини вологий вітер, що мовби жбурляє в мене морські бризки, — і враз відчуваю, як хтось кладе на моє плече руку.

— Прислухайся! — чую я тихий голос Жасмена.

Я дивлюсь на нього. Він робить знак, щоб я не ворушився, і теж прислухається, понуривши голову й насупивши брови…

Розділ восьмий

ФРАНЦІВ КЛИЧ

— Уу-у!

Цього разу я почув. Цей сигнал, цей клич з двох нот, високої і низької, мені вже знайомий… Еге ж, я згадую: так кричав біля шкільної хвіртки довготелесий мандрівний актор, гукаючи на свого юного товариша. І ми заприсяглися Францові відгукнутись на цей клич, хоч би де й хоч би коли він пролунав.

Але чому Франц подає свій сигнал саме сьогодні й саме тут?

— Хтось кричить у великому ялиннику, он там, ліворуч, — кажу я впівголоса, — Мабуть, то якийсь браконьєр.

Жасмен хитає головою:

— Ти сам знаєш, що це не так. — І додає ще тихіше: — Обидва вони бродять тут із самого ранку. Об одинадцятій годині я заскочив Ганаша в полі біля каплиці, коли він когось вистежував. Він накивав п'ятами, тільки-но помітив мене. Вони приїхали здалеку — либонь, на велосипедах, бо він був по пояс забрьоханий.

— Чого їм тут треба?

— Звідки я знаю? Але їх слід спровадити звідси неодмінно! Не можна допускати, щоб вони бродили в цих краях. Інакше знову почнуться їхні колишні витівки…

Я згоден з Жасменом, хоч і не зізнаюся йому.

— Краще було б, — кажу я, — підійти до них, спитати, чого їм треба, й спробувати якось наставити їх на добру путь.

І ось ми, схилившись, повільно й мовчки пробираємось через зарості до ялинового гаю, звідки з розміреними проміжками долинає протяжний крик, який, може, сам по собі й не сумніший за будь-який інший, але нам він здається зловісним передвістям.

У тій частині лісу, куди ми приходимо, дерева посаджені рівними рядами, тому тут, де між стовбурами видно далеко, важко захопити когось зненацька, непомітно підкрастися до нього. Ми навіть і не намагаємося це зробити. Я зупиняюсь у одному кутку ялинника. Жасмен іде в протилежний куток, — отже, тепер кожен з нас зможе вільно проглядати дві сторони прямокутника, і ніхто з цих двох волоцюг не вислизне від нас. Отож ми зайняли свої позиції, і я починаю грати роль парламентера. Я кричу:

— Франце!.. Франце, не бійтеся! Це я, Серель. Я хочу поговорити з вами.

Хвилинна мовчанка. Я вже наміряюся знову крикнути — аж тут із хащі ялинника, куди майже не проникає погляд, долинає наказ:

— Стійте на місці, він сам підійде до вас.

Поступово між великими ялинками, що, здалеку здається, ростуть зовсім близько одна від одної, я бачу невиразний силует юнака, який іде до мене. Він погано вдягнений, геть забрьоханий; штани схоплені внизу велосипедними затискачами, з-під старого кашкета з якірцем вибивається давно не стрижений чуб. Тепер я бачу і його змарніле обличчя… Схоже на те, що він недавно плакав.

Він підходить до мене твердим кроком і чванькувато питає:

— Чого вам треба?

— А що ви, Франца, робите тут? Навіщо ви прийшли сюди, навіщо порушуєте спокій тих, хто почуває себе щасливо? Чого вам треба? Відповідайте.

Це пряме запитання примушує хлопця почервоніти, і він відповідає, затинаючись:

— Я… Мене відцуралася доля… Відцуралася…

І, прихилившись до дерева, опустивши голову на руки, Франц починає ридати. Довкола — повна тиша. Навіть шелест вітру, затриманий високими ялинами на узліссі, не долинає сюди. Звуки приглушеного плачу відбиваються луною між рівними шерегами дерев і стихають удалині. Я чекаю, коли Франц трохи заспокоїться, і, поклавши руку йому на плече, кажу:

— Франце, ходіть зі мною. Я проведу вас до них. Вони приймуть вас, як блудного сина, який нарешті повернувся, і ваше горе на цьому скінчиться.

Але Франц не хоче нічого чути. В його голосі ще бринять сльози. Нещасливий, упертий, сердитий, він не відступається:

— Отже, Мольн більше не думає про мене? Чому він не відповідає, коли я гукаю на нього? Чому він зламав свою обіцянку?

— Стривайте, Франце, — відповідаю я. — Час хлоп'яцтва й усяких химерних вигадок уже минув. Не ставайте на перешкоді щастю тих, кого ви любите, щастю вашої сестри й Огюстена Мольна.

— Але ж тільки він і може мене врятувати, ви це знаєте. Лише він спроможний розшукати слід, який я шукаю. Ось уже майже три роки ми з Ганашем мандруємо по Франції — і даремно. Я вірю тепер тільки у вашого друга. А він уже не відгукується. Адже він знайшов своє кохання. Чому ж тепер Мольн не думає про мене? Він мав би вирушити в дорогу. Івонна його відпустить… Вона мені ніколи ні в чому не відмовляла.

Я бачу, як по його порошному, вимащеному багнюкою, змученому обличчю передчасно постарілого підлітка сльози проорали темні смуги. Під очима ластовиння, підборіддя неголене, довга чуприна спадає на брудний комір. Руки засунуті в кишені, він тремтить від холоду. Переді мною вже не той царевич у лахмітті, яким він був колись. Серцем він, либонь, іще більше дитина, ніж завжди: владний, навіжений, готовий будь-якої миті впасти в розпач. Але прикро бачити таке хлоп'яцтво В дорослого юнака… Раніше в нього було стільки молодості, гордості, що здавалося, ніби йому дозволялось будь-яке шаленство. Тепер передусім хотілося пожаліти Франца як невдаху; потім мені закортіло кинути йому докір — така безглузда була роль романтичного героя, за яку він так міцно хапався. Зрештою, важко було змиритися з думкою, що наш красень Франц зі своїм палким коханням мусить, як і його друг Ганаш, красти, щоб не померти з голоду… Така гордість і водночас така ницість!

— А що, коли я вам пообіцяю, — кажу я після коротких роздумів, — що через кілька днів Мольн вирушить у дорогу тільки задля вас, Франце?

— І він доможеться успіху, правда ж? Ви певні цього? — питає Франц, цокаючи зубами.

— Гадаю, так. Для цього нема нічого неможливого.

— А як я дізнаюся про це? Хто мені скаже?

— Ви повернетеся сюди рівно через рік і о цій самій порі дня застанете тут дівчину, яку кохаєте.

Сказавши це, я на гадці не маю турбувати молоде подружжя, — я сподіваюсь усе вивідати в тітки Муанель і спробувати самому розшукати ту дівчину.

Волоцюга дивиться мені у вічі з дивовижним прагненням довіри. П'ятнадцять років, йому ще й далі п'ятнадцять років, не більше, ніж було мені того вечора, коли, прибираючи в класі