Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

ночі, та чимало свіжіших і дрібніших слідів, теж куду. Побував тут і носоріг, який, судячи по слідах та розтоптаній купці посліду, приходив сюди щоночі. Засідку ми влаштували на відстані лету стріли від солонцю; сиділи, відхилившись назад, високо піднявши коліна та пригнувши голови в цій повній попелу й сміття ямі, коли крізь сухе листя я зненацька помітив, як із заростів на галявину з солонцем вийшов невеликий самець куду; він застиг, вигнувши могутню шию, сірий і гарний, кручені роги чітко вирізнялись проти Сонця, а я тим часом прицілився йому в груди, але не стріляв, щоб не наполохати більших самців, котрі напевно мали смерком надійти сюди. Куду зачув шум мотора раніше від нас і помчав між дерева, та й інша звірина, що прямувала до солонцю через кущі по рівнині або спускалась із порослих лісом пагорбів, миттю позастигала на те несамовите гурчання й брязкіт. Вони напевно прийдуть потім, у темряві, але то вже не полювання.

А тепер ми їхали піщаною дорогою, і світло фар вихоплювало з пітьми очі нічних птахів, що вперто сиділи, припавши до землі; лише коли машина мало не наїжджала на них, вони наполохано злітали; їхали повз багаття подорожніх, які завидна рухалися цією дорогою на захід, далі від голодного краю, куди лежав наш шлях; я сидів, поставивши приклад рушниці на носок черевика, цівка лежала в згині лівої руки і, затиснувши фляжку між коліньми, відкручував ковпачок, потім влив із фляжки віскі в бляшаний кухоль і в темряві простяг його через плече М'Ко-лі, щоб долив туди води з фляги; і після першого ковтка за день, найсмачнішого ковтка з усіх, я сидів і дивився на густі темні зарості обабіч, підставляв обличчя прохолодному нічному вітерцеві, вдихав такі приємні пахощі Африки й почував себе цілком щасливим.

Попереду горіло велике багаття, і, коли ми проїжджали повз нього, я помітив на узбіччі автомашину. Я звелів Камау спішитись і здати назад, і коли ми отак під'їхали до вогнища, та побачили там кривоногого коротуна в тірольському капелюсі, шкіряних шортах і сорочці з відкритим коміром; він стояв перед піднятим капотом, оточений натовпом тубільців.

— Може, чимось допомогти? — спитав я.

— Та ні,— відказав він. — Якщо ви, звісно, не механік. Ця машина мене не злюбила. Всі механізми мене не люблять.

— Може, щось із запалюванням? Коли ви проїжджали повз нас, це видно було по бахканню мотора.

— Гадаю, що все куди гірше. Коли б часом не якась серйозна неполадка.

— Якщо ви можете доїхати до нашого табору, у нас є механік.

— А далеко туди?

— Та миль із двадцять.

— Вранці спробую. А зараз боюсь їхати через оце недобре хрипіння двигуна. Він хоче зламатися, бо ненавидить мене. Що ж, так само ненавиджу його і я. Бо якби я вийшов з ладу, йому було б однаковісінько.

— Хочете випити? — Я простягнув йому фляжку. — Моє прізвище Хемінгуей.

— А я — Кандіскі,— відповів він і вклонився. — Прізвище Хемінгуей я вже десь чув. Тільки де? Де ж це я його чув? А-а, згадав. Це Dichter [55] Ви знаєте поета Хемінгуея?

— А де ви читали його вірші?

— В «Квершнітті».

— То це я, — сказав я потішений. «Квершнітт» — то німецький журнал, в якому я надрукував кілька поганеньких віршів та ще одне оповідання — задовго до того, як почав друкуватися в Америці.

— От дивина! — зауважив чоловічок у тірольському капелюсі.— А скажіть-но, якої ви думки про Рінгельнаца?

— Чудовий письменник.

— Ага. То Рінгельнац. вам до вподоби. Гаразд. А якої ви думки про Генріха Манна?

— Не дуже високої.

— Ви певні?

— Принаймні читати його я не можу.

— Атож, зовсім нікудишній письменник. Бачу — в дечому наші думки сходяться. Що ви тут поробляєте?

— Полюю.

— Сподіваюсь, не на слонову кістку.

— Ні. На куду.

— А от навіщо полюють на куду? Ось хоча б ви, розумна людина, поет, а вбиваєте куду.

— Досі я не вбив жодного, — відказав я. — А проте ми вперто полюємо на них ось уже десять днів. І були б уполювали одного сьогодні, якби не ваша автомашина.

— Знову вона, бідолаха? А вам слід пополювати бодай рік. На кінець чого тільки не настріляєш і починаєш жалкувати. Полювати на якусь одну тварину — безглуздя. Навіщо ви це робите?

— Бо мені так іїодобається.

— Ну, якщо подобається… А скажіть щиро, як вам Рільке?

— Я читав тільки одну його річ.

— Яку саме?

— «Корнет».

— І вона вам сподобалась?

— Так.

— А мені не вистачає терпіння читати його. Суцільний снобізм. От Валері — зовсім інше. Я розумію Валері, хоч і в нього чимало снобізму. Добре, що ви хоч слонів не стріляєте.

— А я б охоче вбив якого-небудь здоровецького.

— Якого саме?

— Та з бивнями фунтів на сімдесят. Чи й трохи меншого.

— Бачу, в дечому наші думки розходяться. Однак мені приємно познайомитись з представником великої плеяди старого доброго «Квершнітта». Скажіть, а як пише Джойс? Я не такий — багатий, щоб купити його книжку. А Сінклер Льюїс — нікчема. Його я купив. Ні, ні, поговоримо про це завтра! Ви не проти, якщо я отаборюся поруч? Ви тут з друзями? У вас компаньйон з білих мисливців?

— Я тут з дружиною. Будемо дуже вам раді. Є ще один білий мисливець.

— А чого він зараз не з вами?

— Він вважає, що на куду треба полювати наодинці.

— Краще на них не полювати зовсім. А хто він? Чи не англієць?

— Так.

— Якийсь мерзотник?

— Ні, дуже хороша людина. Вам він сподобається.

— Гаразд, вам треба їхати. Тож не буду затримувати. Сподіваюсь, що завтра прбачимось. Аж дивно, що ми отак зустрілися.

— Справді,— мовив я. — Завтра механік огляне вашого ваговоза. Постараємось допомогти вам.

— На добраніч, — сказав він. — Щасливої дороги.

— На добраніч, — відповів я. Ми рушили, і я бачив, як він ішов до багаття, махаючи рукою до тубільців. Я не спитав його, ні чому це при ньому два десятки тубільців із Центральної Африки, ні куди він їде. За всю розмову я в нього нічого не спитав. Не люблю розпитувати: там, де я виріс, це вважається нечемним. Але ж ми не бачили білої людини ось уже два тижні, відколи виїхали з Бабаті на південь, і ось на цій дорозі, де тільки випадково зустрінеш торговця-індійця, а то все безперервні валки тубільців, біженців з голодного краю, та здибати чоловіка, який у своєму тірольському костюмі нагадує персонаж із карикатури Бенчлі, знає моє прізвище, величає мене поетом, читає «Квершнітт», шанує Йоахіма Рінгельнаца і готовий поговорити про Рільке —