Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— оте неподатливе, туге, солодке, вільготне, любе, пругке, болісне, повне, безмірне, доконечне, нескінченне, без рсінця-краю, і раптом — кінець: злинув великий птах, немов пугач у сутіні, тільки в лісі білий день і на живіт тобі поналипала глиця. Отак, бувало, йдеш на те місце, де жили індіанці, і вже нюхом його чуєш, і ні порожні пляшки від зілля, ні мухи, що дзижчать довкола, не можуть забити духу запашних трав, диму та ще одного, схожого на дух щойно вичиненої кунячої шкурки. Цього не відберуть ніякі анекдоти про індіанців, ні їхні старі баби. Ані нудотний солодкуватий запах, що завжди від них ішов. Ані те, що вони зрештою вчиняли. Річ не в тім, як вони кінчали. Вони всі кінчали однаково. Як на той час — добре. Тепер — ні.

А щодо того іншого… Коли ти вбив на льоту одного птаха, то вважай, що вбив усіх летючих птахів, які є. Хоч усі вони різні й літають по-різному, відчуття завжди однакове, і останній птах так само любий, як і перший. Цим він завдячував батькові.

— Може, тобі б вони й не сподобалися, — сказав він хлопчикові.— Але я думаю, що сподобалися б.

— І дідусь жив з індіанцями, коли був маленький?

— Так. Коли я питав його, які вони були, він казав, що мав серед них багато друзів.

— А я колись житиму з ними?

— Не знаю, — відказав Нік. — Це вже як сам схочеш.

— А коли я матиму рушницю й сам ходитиму полювати?

— У дванадцять років, якщо будеш обережний.

— От якби мені вже тепер було дванадцять!

— Буде, й незчуєшся.

— А який був дідусь? Я його зовсім не пам'ятаю, пригадую тільки, що коли мене привезли з Франції, він подарував мені духову рушницю й американський прапорець. Який він був?

— Так просто про нього не розкажеш. Він мав напрочуд гострі очі, був добрий мисливець і рибалка.

— Кращий за тебе?

— Стріляв він так, що куди мені, та й батько його бив птахів не гірше.

— Іду в заклад, що не краще, ніж ти.

— А таки краще. Він стріляв дуже швидко й несхибно. Ніхто більше так не вмів. А от як я стріляв, він завжди сердився.

— Чого ми не поїдемо помолитися на дідусеву могилку?

— Ми живемо в зовсім іншому місці. Звідси туди далеко.

— От у Франції не було б далеко. У Франції ми б поїхали. Треба ж мені помолитися на дідусевій могилці.

— Колись поїдемо.

— А як і ти помреш, я не хочу жити так далеко, щоб ніколи не помолитися на твоїй могилці.

— Та якось це влаштуємо.

— А не можна, щоб нас усіх поховали десь у зручному місці? Нехай би нас поховали у Франції. Ото було б добре.

— Я не хочу, щоб мене ховали у Франції,— сказав Нік.

— Ну, тоді треба пошукати якогось зручного місця в Америці. А чи не можна б поховати всіх на нашому ранчо?

— Непогана думка.

— Тоді б я міг по дорозі на ранчо спинятися й молитися на дідусевій могилці.

— Ти страшенно розважливий хлопчина.

— Але ж погано, що я ніколи навіть не був на його могилці.

— Доведеться поїхати, — сказав Нік. — Таки доведеться.

ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ

1935

Переклав Петро Соколовський

Філіпові, Чарлзу та Саллі присвячую

АВТОРОВА ПЕРЕДМОВА

На відміну від того як це буває в багатьох романах, кожен з описаних тут образів чи випадків вигаданий. Якщо комусь із читачів видасться, що коханню в цій книжці не приділено достатньої уваги, то нехай він чи вона введуть сюди любовну інтригу на свій смак. Автор намагався написати ділком правдиву книжку і подивитися, чи може правдивий опис країни та подій, які там відбувалися протягом одного місяця, позмагатися з творчою вигадкою.

Частина перша

ПОЛЮВАННЯ ТА РОЗМОВИ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ми сиділи в засідці, яку мисливці з племені вандеробо злаштували з гілок та галуззя поблизу солонцю, коли почулося гурчання автомашини. Спершу воно долинало здаля, тому важко було визначити, що то за шум. Потім гудіння урвалося, й ми вже подумали, що нам воно просто вчулося або ж то тільки прошумів вітер. Але гурчання все виразніше поступово наближалось, ставало дедалі гучнішим, і нарешті з надсадним оглушливим дирчанням та брязкотом машина проїхала дорогою позаду нас. Один з наших двох слідопитів — той, що із акторськими замашками, — рвучко підхопився.

— Ну, все пропало! — мовив він.

Я прикрив долонею рота і знаком звелів йому сісти.

— Ну, все пропало! — повторив він і широко розвів руками.

Мені він і так не подобався, а зараз — і поготів.

— Зачекай, — прошепотів я.

Та М'Кола похитав головою. Я дивився на його голий чорний череп, а потім він повернув голову, і я побачив ріденькі китайські вусики біля кутиків рота.

— Нічого не вийде, — сказав він. — Хапана м'узурі.

— Та зачекай, — повторив я, і він знову пригнувся, щоб голова не виглядала над сухими гілками. Отак ми просиділи в курній ямі аж до смерку, коли вже не можна було побачити навіть мушку на рушниці, а дичина не йшла. Слідопита-артиста брала нетерплячка, й він сидів як на голках. Перед тим, як загасло останнє світло, він шепнув М'Колі, що, мовляв, уже надто темно, щоб стріляти.

— Помовч, — сказав йому М'Кола. — Бвана [53] може стріляти, коли тобі вже нічого не видно.

Другий слідопит, письменний, ще раз показав свою освіченість— надряпав гострим сучком на чорній шкірі ноги своє ім'я — Абдулла.

У мене це захвату не викликало, а М'Кола дивився на те слово без ніяких почуттів. Трохи згодом слідопит стер літери.

Я востаннє спробував прицілитись у присмерку, але побачив, що то марна справа, навіть якщо широко розсунути гілки.

М'Кола спостерігав за мною.

— Нічого не вийде, — сказав я.

— Атож, — погодився він мовою суахілі.— Вертаємо до табору?

— Так.

Ми повставали, повилазили із засідки й пішли між дерев до шляху, розминаючи ногами зашкарублий пісок, навпомацки просуваючись у кущах, пригинаючись під гіллям. Наш автомобіль стояв за милю звідти. Коли ми підійшли ближче, Камау, наш водій, ввімкнув фари.

Автомашина зіпсувала нам усе. Того полудня ми залишили стій автомобіль на дорозі і обережно підкралися до солонцю. Напередодні пройшов невеликий дощ, який, проте, не залив солонцю — звичайнісінької галявини з клаптем голої, поритої глибокими круглими борознами землі, подовбаної виїмками скраю — де тварини лизали солону грязюку. Ми побачили тут свіжі й довгасті серцевидні сліди чотирьох досить великих самців куду [54], що навідувалися на сіль минулої