Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мені стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробріший за мене. Іч, як тримається впевнено!
Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо дві сиділи в човні нишком, затамувавши подих,— прислухалися. Ніде ніщо анічичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати…
Загнали ми свій човен в очерет, замаскували. Самі залізли на березі в кущі — я по один бік стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишалося одне — ждать, довго ждать, може, навіть усю ніч, аж до світання, поки не приїде Книш.
— Спати не можна. Ні хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить,— будем, як мокрі курки, і нічого не вийде,— тихо сказав Кукурузо.
— Твоя правда,— зітхнув я. Мені вже зараз хотілося спати.
Я широко розплющував очі, вдивляючись у темряву, в якій ледь-ледь можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою стулялися, і доводилося раз у раз протирати їх.
Мабуть, немає нічого важчого, як не спати, коли хочеться спати. І, мабуть, немає довших хвилин, ніж оті хвилини напівсонного чекання в темряві.
— Не спи, бо проґавимо,— шипить з кущів невидимий Кукурузо.
Якби він знав, як мені хочеться саме проґавити! Та хіба з ним проґавиш, з таким завзятим! Невже він справді не боїться?
Уява малює мені страшні картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б’є мене веслом по голові, потім кидає в річку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стало важко дихати. І нащо ми вталапалися в цю справу? Дійсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тільки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть наші тіла. Тоді будуть гучні похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всі плакатимуть. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий хороший, такий чемний — допомагав мені витягати воду з криниці. І Ганею назвав. Я ще йому дев’ять копійок позичила. Знала — я б йому всі п’ятдесят оддала назовсім. Який був хлопець!»
Мені стає так шкода себе, і я здаюся собі таким нещасним, що починає щеміти в горлі.
Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з кущів:
— Не спи!
І я трагічно шепчу у відповідь:
— Та не сплю я, не сплю, чого ти!
Час іде. Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода виблискує, і клубочаться в небі хмари. А може, то вже світає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.
І враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Він плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом.
Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от-от обірветься. І тут у кущах клацнув курком Кукурузо і зривисто-басовито крикнув:
— Р-руки вгор-ру!
Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно вереснув:
— Дядя міліціонер, сюди! Дядя міліціонер, туди!
І завмер, злякавшись власного голосу.
«Ой, що ж це ми робимо! Що ми робимо! Він же ще нічого шпигунського не робив, а ми вже: „Руки вгору!“ Ой, що ж це буде!»
— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.
Якусь мить було тихо, потім…
— Га? — наче не дочувши, спитала «грізна постать».
І… щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарик, стиснув його рукою.
Перед нами був… дід Варава.
— Діду, це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешті Кукурузо.
— Та я ж, я,— сказав дід, вилазячи на берег.— Не впізнали, жовтодзьоби?..
Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав і боявся дідових розпитувань — чому збрехав, що йде до тітки в Піски, де був, що робив, чому оце — «руки вгору…» Але дід мовчки замасковував свій човен в очереті і нічого не питав, наче він усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати. І Кукурузо, нарешті, несміливо спитав:
— Діду, а як ви тут опинилися?
— Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.
— Та не жартуйте, діду.
— От, інтересно мені жартувать з тобою!
— Ну, скажіть, діду,— канючив Кукурузо.
— Ти ж мені збрехав, чого ж я маю правду тобі казати.
— Та я…— затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?
— Ехе-хе,— сумно зітхнув дід.— Куди ж я міг їхати! Тебе, дурника, шукав… Ото ж узявся я сьогодні рушницю свою чистить. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твою почистити. Думаю, хоч і двоєшник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся — нема твоєї рушниці. Туди, сюди — нема. Невже, думаю, хтось украв? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, підраховані). Почав догадуватися. Тим більше, бачу, й ватянки нема, в якій ти зі мною на полювання ходив. Але все-таки вирішив перевірити. І пішов аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої ноги старі жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, звісно, не найшов. Ганні не став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні чкурнув хлопець, бісова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тікав після того, як батько духу дав за розбиту макітру. Знаю… Прийшов я з Пісок — уже вечоріло. Було б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно: «Уже два дні отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, і вухом не веду. Може, він голодний, може, хто його зна, що з ним. Усе-таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу собі тут знайшов… Як дома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю». І поїхав. Якби не оте «Руки вгору», мабуть би старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то…
Кукурузо всього міг чекати: що дід лаятиметься, що навіть намне вуха, як бувало. Але що дід говоритиме так просто й щиро, він, мабуть, не думав. Він принишк і мовчав.
— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи ні? — з болем сказав дід.
— Не кажіть так, діду, не помрете ви,— злякано писнув Кукурузо.
— А ти що думав — дід
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо», після закриття браузера.