Читати книгу - "Світло в серпні"

них раз на місяць». Розповів, як уявляє собі фізичний бік цієї справи. Мабуть-таки, знав, що каже. Принаймні опис був доволі мальовничий та переконливий. Якби він став описувати цю річ як стан душі, про котрий можна тільки здогадуватися, то хлопці не слухали б. Та він змалював картину фізичну, реальну, доступну нюху, ба навіть зору. Це зворохобило їх: тимчасова й жалюгідна безпорадність того, що мордувало й ударемнювало пожадання; гладенька, досконала посудина, обитель прагнення, приречена з неминучою регулярністю ставати жертвою періодичної нечисті. Ось так викладав усе це хлопчина, а п’ять приятелів мовчки слухали, споглядаючи один на одного — питально й по-змовницькому. Наступної суботи Джо не пішов з ними на лови. Мак-Ічерн подумав, що приймак уже вирушив, бо не було рушниці. А Джо сховався у хліві. Просидів там увесь день. Наступної ж суботи пішов сам, рано-вранці, перш ніж за ним зайшли приятелі. Він не полював. На схилку дня, не далі як за три милі від дому, застрілив вівцю. Натрапив на отару у відлюдній долині, підкрався й вистрілив. Тоді став навколішки, з пересохлим горлом, дрижачи й озираючись, і занурив руки у ще теплу кров приреченої на смерть тварини. Ось так перебув оте все, оговтався. Не забув того, що оповів приятель. Джо пересвідчився, що можна жити з тим, поряд, поруч із тим. Немовби сказав сам собі, нелогічно й по-відчайдушному спокійно: «Гаразд. Як є, так є. Але це не мені. Не в моєму житті, не в моїй любові». Та ось минуло три чи чотири роки, й Джо забув сказане, як піддатливо забувається те, що настійливий розум відмовляється визнати істинним чи хибним.

Він зустрівся з офіціанткою у понеділок увечері, зразу за день після тої суботи, коли спробував розрахуватися за чашку кави. Ще не мав тоді мотузки. Виліз із вікна, зіскочив із триметрової висоти на землю й відміряв п’ять миль до міста. Він взагалі не подумав про те, як повернутися назад до своєї кімнати.

Джо дістався до міста й став на перехресті, де мав чекати на неї. Тиха місцина. Прийшовши зарано, він міркував: «Треба пам’ятати. Треба, щоб вона показала мені, що робити, як і коли. Щоб не здогадалася, що не вмію, що мушу навчитися від неї».

Більш як годину чекав. Надто рано прийшов. Боббі надійшла пішки. Стала перед ним, маленька, терпляча, потуплена, виринувши з пітьми.

— Ось ми й зустрілися, — сказала вона.

— Я старався добутися сюди якнайскоріше. Мусив дочекатися, поки вони заснуть. Я боявся, що спізнюся.

— Ви вже давно тут? Відколи?

— Не знаю. Я біг майже всю дорогу. Боявся спізнитися.

— Бігли? Всі три милі?

— П’ять миль. Не три.

— Це ж треба.

Вони замовкли. Стояли віч-на-віч, дві тіні. Більш як рік по тому він, згадуючи ту ніч, раптом дійшов розуміння й сказав сам собі: «Схоже, вона сподівалася, що я її вдарю».

— Що ж, — сказала Боббі.

Джо злегка затремтів. Відчував її запах, запах сподівання, спокійного, мудрого, трохи втомленого, й думав: «Вона чекає, щоб я почав, а я не знаю як». Навіть йому самому свій же голос прозвучав по-дурному:

— Мабуть, уже пізно.

— Пізно?

— Я подумав, що, може, на вас чекають. Чекають, поки ви…

— Чекають… Чекають… — Її голос стих, завмер. Вони стояли обоє, як дві тіні. — Я живу з Мейм і Максом. Та ви знаєте. З ресторану. Ви ж мали б їх запам’ятати, коли спробували віддати п’ять центів… — засміялася вона. У цьому сміху не було веселості, не було нічого. — Подумати тільки. Уявляю, як ви прийшли туди, з отими п’ятьма центами. — Дівчина перестала сміятися. Це не означало, що були веселощі, та обірвалися. До Джо долинав тихий, жалюгідний, понурий голос.

— А я помилилася. Забула одну річ. — Напевно, сподівалася, що він спитає: що ж ти забула? Та він не спитав. Просто стояв, і притишений, дедалі глухіший голос завмирав десь біля його вух. Джо забув застрелену вівцю. Надто вже довго прожив із тим, що розповів йому старший приятель. Надто вже давно ціною вбитої вівці заплатив за невразливість, тому й не зосталося по тому пам’яті. Тому й не відразу утямив, що хоче сказати Боббі. Вони стояли на роздоріжжі. Було це в передмісті, де вулиця переходить у дорогу, що біжить повз плекані, відміряні моріжки, поміж пустирів і розкиданих будиночків — малих і дешевих, із яких складаються околиці таких міст.

— Послухайте, — сказала вона, — я сьогодні недужа.

Він не зрозумів. Промовчав. Мабуть, не хотів розуміти. Напевно, він і так готувався до якоїсь фатальної невдачі, думаючи: «Надто вже це все хороше, щоб бути правдою». І пронизувало мозок, випереджувало гадку: «За якусь мить вона щезне. Її не стане, і я опинюся в ліжку вдома, звідки навіть не виходив». А вона вела далі:

— Я забула про цей день місяця, коли сказала вам, що зустрінемося в понеділок увечері. Либонь розгубилася, побачивши вас. Тоді, на вулиці в суботу. Так чи сяк, а забула, котрий це день буде. А згадала допіру тоді, як ви вже пішли.

Він говорив так само тихо, як і вона.

— Ви недужі? І не маєте вдома жодних ліків, щоб зажити?

— Чи я маю… — Боббі змовкла. — Це ж треба, — знову обізвалася вона. — Пізно вже. А вам ще йти чотири милі.

— Я вже прийшов. Я вже тут. — Його голос був тихий, спокійний, безнадійний. — Так, справді вже пізно, — мовив Джо. І тут щось змінилося. Не дивлячись на нього, Боббі розпізнала зміну раніше, ніж відчула її в його стверділому голосі: — Що у вас за хвороба?

Вона відповіла не зразу. Сказала, втупившись у землю:

— Ви ніколи досі не мали дівчини. Я твердо певна цього. — Джо промовчав. — Правда, що не мали? — Він і далі мовчав. Боббі ступила до нього. Вперше торкнулася Джо. Підійшла й узяла його за руку — легко, обіруч. Дивлячись згори, він бачив темний обрис похиленої голови, немовби ще з народження неправильно посадженої на шиї. Боббі пояснила йому, в чому річ, затинаючись, недоладно, єдиними відомими їй словами. Та він таке вже колись чув. Уже втік у минуле, повз убиту вівцю — ціну, заплачену за невразливість, аж до того пополудня, коли він, сидячи край струмка, не так дивувався чи ображався, як гнівався. Рука вирвалася з обіручного дотику. Дівчина не сподівалася, що Джо захоче її вдарити, навіть не гадала про таке. Та сталося інакше, на одне вийшло. Коли на дорозі розчинявся в пітьмі його обрис, тінь, Боббі здалося, що юнак біжить. Якийсь час чула його ходу, коли