Читати книгу - "Світло в серпні"

— У чому річ? — обізвалася вона.

— Він не хоче кави, — відповіла офіціантка голосом, що віддалявся, немовби питання застало її в русі. Говорила глухо й тихо. Білявка теж.

— Невже він не замовив кави? — спитала вона.

— Ні, — відказала офіціантка тим самим рівним, щораз дальшим голосом. — Я його неправильно зрозуміла.

Коли він виходив, коли душа корчилася від приниження, жалю й прагнення непомітно прослизнути повз холодне обличчя жінки за коробкою з сигарами, то був цілком певен, що вже ніколи не захоче й не зможе побачити офіціантку. Навіть не гадав, що знайде в собі силу знову стрітися з нею чи хоча б знову зиркнути на цю вуличку, на брудні двері навіть здалеку. Ще не думав тоді: «Це жахливо — бути молодим. Жахливо. Жахливо». Коли надходила субота, він шукав, вигадував причину не поїхати до міста, а Мак-Ічерн приглядався до нього, наразі ще без великої підозри. Приймак коротав дні в гаруванні, а Мак-Ічерн підозріло споглядав на таку роботу. Однак нічого не міг втямити, виснувати. Працювати дозволялося. Та й ночі Джо міг збавляти, бо дуже втомлювався й не міг не спати. А з часом навіть відчай, жаль і сором втратили гостроту. Він не перестав згадувати й переживати те, що сталося. Але тепер воно затерлося, наче зужиткована грамофонна платівка, гру якої можна розпізнати тільки по шипінні, що заглушує голоси. Кінець кінцем Мак-Ічерн змушений був примиритися з такою зміною.

— Останнім часом я спостерігав за тобою, — сказав він. — Усе б нічого, та тільки мені або очам своїм не вірити, або ти й справді прийняв те, що Господь зволив тобі вділити. Але я не дам тобі впасти в гординю від моєї похвали. Матимеш час, нагоду, та й бажання теж, у цьому я не сумніваюся, зробити все, щоб я пошкодував за ці слова. Тобто знову загрузнути в лінивстві та неробстві. Одначе людині належиться нагорода, як і кара. Бачиш он ту теличку? Віднині вона твоя. Гляди, щоб потім мені не довелося шкодувати, що я так зробив.

Приймак подякував. Тепер він міг дивитися на теличку й казати вголос: «Це належить мені». Глянув на неї, і знову не гадкою прийшло, а блисло, прудке й доконане: «Це не подарунок. Це навіть не аванс, а погроза». А тоді подумав: «Я не просив. Він сам дав. Я його не просив». І знав: «Бог мені свідок, я заробив її».

Минув місяць. Це діялося в суботу вранці.

— А я вже подумав був, що тебе не тягне до міста, — зауважив Мак-Ічерн.

— Одна поїздка мені не зашкодить, — відповів Джо. Мав у кишені півдолара. Це місіс Мак-Ічерн дала. Він попрохав п’ять центів, а вона змусила взяти півдолара. Холодний, зневажливий, він узяв монету й поклав на долоню.

— Гадаю, що не зашкодить, — сказав Мак-Ічерн. — Та й попрацював ти на славу. Але місто не найкраще місце для тих, кому ще треба вийти в люди.

Приймакові не було потреби утікати, хоча пішов би на таке, навіть якби довелося застосувати силу. Однак Мак-Ічерн полегшив йому цю справу. Джо швидко попрямував до ресторанчика. Увійшов, не спіткнувшись. Офіціантки не було. Мабуть, він помітив, побачив, що її нема. Зупинившись перед коробкою із сигарами, за якою сиділа білявка, поклав монету на шинквас.

— Я заборгував п’ять центів, — озвався Джо. — За чашку кави. Я замовив тістечко й каву. Не знав, що воно коштує десять центів.

Він не оглядався. Там сиділи чоловіки в капелюхах набакир і курили. Там був власник у брудному фартусі. Джо нарешті почув його слова, проціджені повз цигарку.

— Що таке? Чого він хоче?

— Каже, що заборгував Боббі п’ять центів, — відповіла білявка. — Хоче віддати.

Вона говорила тихо. Власник теж.

— Ради Бога, — сказав він. Джо здалося, що всі в залі дослухаються. Чув, не слухаючи, бачив, не дивлячись. Він уже йшов до дверей. Півдоларова монета лежала на стільниці. Навіть здаля господар угледів її.

— А це за що?

— Він каже, що винен за чашку кави, — пояснила жінка.

Джо підходив до дверей.

— Гей, хлопче, — кликнув господар. Джо не спинився.

— Віддай йому гроші, — звелів власник рівним голосом, не поворухнувшись. Дим цигарки рівно здіймався перед його обличчям, не потривожений жодним рухом. — Не знаю, що в нього за гра, та тільки такий номер тут не пройде. Віддай йому гроші. А ти, роботяго, йди на свою ферму. Може, там знайдеш дівку, що дасть тобі за п’ять центів.

І ось він уже на вулиці, півдоларова монета зрошується потом у долоні, велика, як колесо воза. Сміх підганяв його. Джо вийшов за двері, підстьобуваний реготом чоловіків. Регіт підхопив юнака й поніс вулицею, а тоді полетів далі, завмираючи, покинувши його на землі, на хіднику. Навпроти нього стояла офіціантка. Не відразу помітила його. Перед тим ішла швидко, потупившись, зодягнена в чорне плаття, в капелюшку. І знову, як і того разу, коли поставила перед Джо каву та тістечко, дівчина не дивилася на нього. Один раз глянувши, все зрозуміла.

— Ага. Ви прийшли віддати мені гроші. При них. І вони покепкували з вас. Це ж треба.

— Я подумав, що вам самій довелося заплатити. Подумав…

— Це ж треба. Та годі про це. Годі вже.

Стоячи віч-на-віч, вони не дивились одне на одного. Виглядали, як два ченці, що в час споглядання зустрілися на стежці в саду.

— Я просто подумав, що…

— Де ви живете? — запитала вона. — В селі? Це ж треба. Як вас звати?

— Не Мак-Ічерн, — сказав він. — Крістмас.

— Крістмас? Таке ваше прізвище? Це ж треба.

Ще підлітком, та й згодом теж, він і ще четверо-п’ятеро хлопців ходили в суботу на полювання або на риболовлю. Дівчат він бачив тільки в церкві, в неділю. Асоціювалися йому з неділею й церквою. Тому й не смів звертати на них увагу. Якби посмів, то тим самим — навіть він — зрікся б своєї ненависті до релігії. Однак між собою вони говорили про дівчат. Мабуть, дехто з них (наприклад, той, що умовився тоді з негритянкою) щось та й знав. «Вони всі хочуть, — сказав він іншим. — Та інколи не можуть». Інші цього не знали. Не знали, що всі дівчата хочуть, а тим більше, що буває час, коли не можуть. Хлопці уявляли цю справу інакше. Але признатися, що вони нічого не тямлять про друге, означало визнати, що вони ще не спізнали першого. Отож слухали хлопцеві пояснення. «Таке буває в