Читати книгу - "Історик"

— Добре, але спочатку дайте відповідь на моє запитання, — сказав я, перейнявши її тон. — Як ви гадаєте, хто не хоче, щоб ця книга була у вас?

— Професор Бартоломео Россі, — сказала вона саркастичним, різким тоном. — Ви вчитесь на історичному факультеті, тож ви напевно чули про нього.

Я сидів приголомшений і глибоко шокований.

— Професор Россі? Що… що ви маєте на увазі?

— Я відповіла на ваше питання, — сказала вона, випробовуючись, поправляючи жакет і складаючи рукавички, ніби вона закрила питання. Мені здалося, що їй сподобалась моя реакція на її відповідь і те, як я спіткнувся об її слова. — А тепер скажіть мені, що ви мали на увазі, коли говорили про всю цю драму навколо книги.

— Міс Россі, — почав я, — будь ласка, я розповім вам усе, що можу. Тільки, прошу, поясніть мені, яке відношення ви маєте до професора Бартоломео Россі.

Вона нахилилася, відкрила свою сумку і дістала шкіряну коробочку.

— Не заперечуєте, якщо я закурю? — удруге я помітив у її рухах якусь чоловічу невимушеність, що ніби виявлялась у ній, коли вона відкидала жіночі манери. — Ви не хочете?

Я похитав головою. Я ненавидів сигарети, хоча погодився б узяти одну із цієї легкої, гладкої руки. Вона затяглася і швидко запалила.

— Не знаю, чому я говорю все це незнайомцеві, — сказала вона замислено. — Думаю, що самотність цього місця вплинула на мене. За два місяці я майже ні з ким не розмовляла, лише по роботі. Я не вважаю, що ви схожі на пліткаря, хоча на моєму факультеті їх повно. — Я чув її акцент немов між словами, які вона вимовляла ніжним тоном. — Але якщо ви дотримаєте обіцянки… — Її обличчя знову стало серйозним. Вона випросталася, зухвало тримаючи сигарету в одній руці. — Мої стосунки з відомим професором Россі дуже легко пояснити. Тобто має бути легко. Він мій батько. Він зустрічався з моєю матір’ю, коли був у Румунії і шукав Дракулу.

Моя чашка перекинулася на стіл, кава полилась мені на коліна, на сорочку, яка й без того не була ідеально чистою, бризнула і їй на щоку. Вона витерла краплю рукою й уп’ялася на мене.

— Господи, вибачте, вибачте, — я намагався очистити все, використовуючи відразу обидві наші серветки.

— Це справді шокувало вас, — сказала вона непорушно. — Тоді ви, мабуть, з ним знайомі.

— Знайомі, — підтвердив я, — він мій науковий керівник. Але він ніколи не говорив, що був у Румунії, а тим паче, що в нього є родина.

— У нього немає родини, — холодність її голосу аж пройняла мене. — Я ніколи не зустрічалася з ним, розумієте, хоча гадаю, що зараз це справа часу. — Вона відхилилась назад на маленькому стільці, зіщулилась, ніби не хотіла, щоб я підходив ближче. — Я бачила його лише раз, здалеку, на лекції. Уявляєте, як це — уперше побачити батька на такій відстані.

Із серветок уже утворилась якась брудна купа, я відсунув усе вбік: чашку, серветки, ложку.

— Чому?

— Це дуже дивна історія, — сказала дівчина й поглянула на мене. Ні, вона не замислилась, а натомість, здавалося, перевіряла мою реакцію. — Ну гаразд, розповім, це сумна любовна історія. — Це речення дивно пролунало з її акцентом, але я не посміхнувся. — Може, не така вона й дивна. Він познайомився з моєю матір’ю в селі, був з нею якийсь час, а потім виїхав, залишивши свою адресу в Англії. Коли виїхав, мати дізналася, що вагітна, і тоді її сестра, що жила в Угорщині, дала притулок матері до пологів.

— Він ніколи не говорив мені, що був у Румунії, — радше прохрипів, а не сказав я.

— Не дивно. — Хелен знову закурила. — Саме це він і написав моїй матері. Вона написала йому з Угорщини на ту адресу, що він залишив їй, і сповістила, що в неї народилася дитина. Він же відповів їй, що не знає її й не розуміє, звідки вона дізналася про його ім’я, до того ж він ніколи не був у Румунії. Ви можете собі уявити таку жорстокість?

Вона впивалася в мене своїми очима, тієї миті вони були великими й чорними.

— Якого року ви народились? — я не подумав про те, що спочатку треба вибачитись перед жінкою, а вже потім ставити їй такі запитання, але Хелен була настільки не схожа на всіх, кого я знав, що здавалося, вона не підходила під звичайні правила.

— 1931 року, — сказала вона спокійно. — Одного разу моя мати возила мене в Румунію на кілька днів, це було ще до того, як я довідалася про Дракулу, але навіть тоді вона не хотіла повертатися в Трансільванію.

— Боже мій… — прошепотів я, дивлячись на поліетиленову скатертину. — Господи!.. Я думав, він розповів мені все, але цього він мені не говорив.

— Він розповів вам… усе? — запитала вона різко.

— Чому ви не зустрілися з ним? Він не знав, що ви тут?

Вона якось дивно поглянула на мене, але відповіла, не замислюючись.

— Це гра, якщо так можна сказати. Просто моя примха, — дівчина замовкла. — У Будапештському університеті я непогано вчилася. До речі, викладачі вважали мене геніальною, — вона скромно заявила про це. У неї була чудова англійська, я відразу це помітив — неймовірно гарна. Можливо, вона й була геніальною.

— Моя мати не закінчила й звичайної школи, уявіть собі. Але пізніше вона здобула якусь освіту, а коли мені виповнилося шістнадцять, я вже вступила до університету. Звичайно, моя мати говорила мені, що я пішла в батька. Адже навіть у глибинках Східного блоку книги професора Россі дуже популярні: мінойська цивілізація, середземноморські релігійні культи, доба Рембрандта. Він співчутливо писав про британський соціалізм, і тому наш уряд дозволяв розповсюджувати його праці. В університеті я вивчала англійську — знаєте, для чого? Щоб читати праці Россі в оригіналі. Мені було не важко довідатись, де він знаходиться, розумієте, адже я розглядала назви університетів на обкладинках його книг і мріяла одного разу поїхати туди. Я все добре обміркувала і правильно все продумала з політичної точки зору: я почала прикидатися, що хотіла б вивчати оригінальні праці про революції в Англії. А коли настав час, мені вдалося здобути стипендію. У ті дні ми насолоджувалися волею в Угорщині, хоча всі люди думали, як довго Радянський Союз буде це терпіти. До речі, про тиранів. Як там не було, спочатку я поїхала в