Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

Три величезні сосни вже вимальовувалися над чахлими кущами, а над ними була така темрява, таке похмуре небо… Я кинувся у кущі, ламаючи їх ногами. І тут… здалеку почувся постріл, постріл старожитнього пістоля.

Я крикнув диким голосом, і, немовби у відповідь на мій крик, тишу ночі роздер шалений тупіт кінських копит.

Я вискочив на галявину й побачив далеко тіні десяти вершників, які на повному наметі звертали в кущі. А під соснами я побачив людську постать, яка повільно, дуже повільно осідала на землю.

Доки я добіг туди, людина впала горілиць, широко розкинувши руки, немовби бажала тілом своїм прикрити землю свою від куль. Я встиг ще вистрілити кілька разів у бік утікачів-вершників, мені здалося навіть, що один з них похитнувся у сідлі, але одразу ж за цим несподіване горе повалило мене на коліна поруч з лежачою людиною.

— Брате! Брате мій! Брате!

Він лежав переді мною зовсім як живий, і тільки маленька ранка, з якої майже не текла кров, вказувала мені на жорстоку, непоправну правду.

Куля пробила скроню і вийшла в потилицю. Я дивився на нього, на це безжалісно загублене молоде життя, я вчепився у нього руками, гукав, термосив і вив, як вовк, немовби це могло допомогти.

Потім сів, поклав його голову на коліна й почав гладити волосся.

— Андрусю! Андрусю! Прокинься! Прокинься, дорогий!

Мертвий, він був гарний якоюсь найвищою, нелюдською красою. Обличчя задерте, голова повисла, і струнка шия, наче вирізьблена з білого мармуру, лежала на моєму коліні. Довге русяве волосся переплелося з сухою жовтою травою, і вона пестила його. Рот усміхався, немовби смерть принесла йому якусь розгадку життя, очі були мирно заплющені, і довгі вії затіняли їх. Руки, такі гарні й міцні, що жінки могли б цілувати їх у хвилини щастя, лежали вздовж тіла, немовби відпочивали.

Мов скорботна мати, сидів я, поклавши на коліна сина, який прийняв муки на хресті. Я вив над ним і кляв бога, безжалісного до свого народу, до кращих своїх синів:

— Боже! Боже! Всемогутній, всевидющий! Щоб ти пропав, відступнику, який продав свій народ!

Щось бабахнуло наді мною, і в наступну мить цілий океан води, жахлива злива звалилася на болота й пустки, на загублений у лісах край. Стогнали над ним ялини, пригиналися до землі. Він бив мене у спину, якою я закрив обличчя мертвого, бив, навскоси, поривами шмагав землю.

Я сидів, як божевільний, не помічаючи нічого. Слова чудової людини, котрі я чув годину тому, лунали в моїх вухах:

«Серце моє болить… ідуть, гинуть, блукають, бо соромно стояти… і не воскреснуть після розп'яття… Але, думаєш, усіх передушили? Роки, роки попереду! Яка золота, яка чарівна далечінь, яке майбуття чекає!.. Сонце!»

Я застогнав. Сонце зайшло за хмари, майбуття, убите й захололе під дощем, лежить тут, на моїх колінах.

Я плакав, дощ заливав мої очі, лився у рот. А руки мої усе гладили цю золоту юнацьку голову.

— Вітчизно моя! Бідолашна мати! Плач!

Розділ дванадцятий

Круки здалеку чують мертвого. Наступного дня з'явився в Яновську округу становий пристав, вусатий і досить вродливий мужчина. Він з'явився без лікаря, оглянув місце вбивства, сказав, що слідів ніяких знайти неможливо через зливу (Ригор, ходячи за ним, тільки всміхнувся гірко у вуса), далі оглянув тіло вбитого, покрутивши білими пухлими пальцями його голову, і потім сказав:

— Н-ну й пальнули!.. Одразу ліг.

Опісля він закушував і пив горілку в дальній кімнаті хати Світиловича, неподалік від зали, де лежав на столі небіжчик і де його дядько захлинався від сліз, а я сидів буквально прибитий горем і докорами сумління. Для мене нічого не існувало в ті хвилини, крім тонкої свічки, яку тримав у тонких гарних руках Андрій: вона клала рожеві відблиски на білу, з мереживом на грудях, сорочку, яку дядько витягнув із скрині. Але ж треба було мені довідатися, що думають власті про це вбивство і що вони робитимуть.

— Нічого, на жаль, нічого, — відповів приємним, переливчастим голосом становий, граючи чорними оксамитовими бровами. — Це дикий закуток — і розслідування тут неможливе. Я розумію вашу благородну тугу… Але що тут можна зробити. Тут кілька років тому була справжня вендета (він вимовляв «вандета», і, видно, це слово йому дуже подобалося). І що ми могли зробити? Такий уже звичай. Наприклад, ми також могли б притягти до відповідальності вас, бо ви, як самі кажете, вживали зброю проти цих… м-м… мисливців. Ми не зробимо цього. І що нам до цього? Можливо, це було вбивство з-за прекрасної статі. Кажуть, що він був закоханий у цю (він сито ворухнув бровами)… господиню Болотяних Ялин. Нічогенька… А може, це й узагалі було самовбивство? Небіжчик був «меланхолік», х-хе, мученик за народ.

— Але ж я сам бачив дике полювання.

Обличчя станового почервоніло.

— Дозвольте мені не повірити. Казки віджили. Мені здається, що взагалі ваше знайомство з ним трошки… м-м… п-підозріле. Я не хочу наводити на вас тінь, але… але дуже підозрілим є те, що ви так уперто намагаєтеся звернути увагу слідства на інших, на якесь дике полювання.

Я витягнув із записника обгорілий аркушик паперу.

— У мене є документ, що його виманили з хати.

Обличчя станового зовсім почервоніло, очі забігали.

— Який документ? — жалісливо запитав він, і рука його простягнулася до мене. — Ви повинні передати його слідству, і, коли побачать, що він чогось вартий, його підшиють до справи.

Я сховав аркушик, такими непевними здалися мені його очі й ця кваплива, простягнута рука.

— Я сам передам його, коли й кому вважатиму за потрібне.

— Ну що ж, — становий проковтнув щось, — ваша справа, шановний. Але я порадив би вам не дратувати гусей. Тут варварське населення (і він багатозначно подивився на мене), можуть і вбити.

— Я цього не дуже боюся. Скажу тільки, що коли поліція займається замість прямих справ розмірковуваннями, самі громадяни повинні захищати себе. А коли виконавчі власті докладають усіх зусиль, аби тільки зам'яти справу, — це пахне дуже неприємно і штовхає людей на найнесподіваніші думки.

— Це що, — брови станового мальовничо поповзли кудись до волосся, — образа властей?

— Крий мене боже! Але це дає мені право дати копію з цього листа кудись у губернію.

— Справа ваша, — становий поколупав у зубах. — Але послухайте, дорогий пане Білорецький. Треба змиритися. Навряд чи навіть у губернії буде приємно начальству,