Читати книгу - "Червоногрудка"

— Здається, ви дещо помиляєтеся, гер Брокхард. Ми з Крістофером, звичайно, знаємо одне одного, але…

— Справді? В такому разі я маю неодмінно показати тобі стайні.

Він злегка обняв її за стан і повів до дерев’яних споруд, їхні підошви шурхотіли по ріні.

— Мені дуже прикро, що так сталося з твоїм батьком, Хелено. Це справді велика неприємність. Я сподіваюся, що зможу якось допомогти вам з матір’ю.

«Ти міг би запросити нас на різдвяну ялинку, як раніше», — подумала Хелена, але змовчала. Вона все ще раділа, що змогла здолати всі перешкоди, які мати заходилася чинити їй перед від’їздом.

— Джанджичу! — крикнув Брокхард чорнявому хлопчику, який стояв біля стіни і чистив сідло. — Приведи Венецію.

Хлопчик пішов до стайні. Брокхард стояв, граючись батогом і погойдуючись. Хелена поглянула на годинник.

— Боюся, я не зможу довго тут залишатися, гер Брокхард. Моє чергування…

— Звичайно. Я розумію. Тоді я перейду до справи.

Зі стайні почулося гучне іржання і стукіт копит по дощаній підлозі.

— Так вийшло, що ми з твоїм батьком були, можна сказати, компаньйонами. Зрозуміло, до цього прикрого банкрутства.

— Я знаю.

— Так, і ще ти знаєш, що у твого батька було багато боргів. Але це не так уже й страшно, тому все йшло, як ішло. Вся річ у тому злощасному… — Він замовк, підшукуючи потрібне слово. І знайшов його: — …зближенні з єврейськими лихварями, воно дуже зашкодило йому.

— Ви маєте на увазі Йосифа Бернштейна?

— Я вже не пам’ятаю, як їх звали.

— Дивно, адже ви запрошували його до себе на Різдво.

— Йосифа Бернштейна? — Андре Брокхард засміявся, але очі його залишалися серйозними. — Це, напевно, було дуже давно.

— У грудні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. До війни.

Брокхард кивнув і нетерпляче поглянув на двері стайні.

— Ти все це пам’ятаєш, Хелено! Це добре. Крістофер потребуватиме поруч із собою ясної голови. Бо свій глузд він раз у раз втрачає. А взагалі він добрий хлопець, та ти й сама це зрозумієш.

Хелена відчула, як закалатало в неї серце. Що відбувається? Брокхард-старший говорить з нею як з майбутньою невісткою. Але здоровий глузд швидко впорався з острахом. Коли вона заговорила, то намагалася, щоб її слова звучали доброзичливо, та тверезий розум ніби схопив її за горло, через те голос став різким і металевим.

— Гер Брокхард, сподіваюся, тут немає жодного непорозуміння.

Схоже, Брокхард помітив, як змінився її тон, бо в його відповіді так само вже не було колишньої теплоти:

— Якщо так, слід усунути це непорозуміння. Я б хотів, щоб ти поглянула на це.

Він дістав із внутрішньої кишені своєї червоної куртки аркуш паперу, розгорнув його і простяг Хелені.

Вгорі на аркуші було написано: «Burgschaft»[37]. Документ нагадував контракт. Вона пробігла очима рядки, написані битим письмом, але не зрозуміла з них нічого, крім того, що там йшлося про будинок у Віденському лісі і внизу стояли підписи її батька й Андре Брокхарда.

— Схоже на поручительство, — сказала вона.

— Це і є поручительство, — кивнув він. — Коли твій батько дізнався, що єврейські кредити (а отже, і його гроші) конфіскуються, він прийшов до мене з проханням, щоб я поручився за нього для отримання великої позики в Німеччині. На жаль, я легковажно погодився на це. Твій батько був гордою людиною і, щоб поручительство не було з мого боку чистою благодійністю, наполіг на тому, аби літній будинок, в якому зараз ви з матір’ю мешкаєте, став заставою цього поручительства.

— Чому поручительства, а не позики?

Брокхард здивовано поглянув на неї:

— Хороше питання. А відповідь така: вартості будинку забракло, щоб він міг бути заставою тієї позики, яку хотів отримати твій батько.

— А підпису Андре Брокхарда було достатньо?

Він посміхнувся і дістав велику, геть просяклу потом хустку.

— Я маю деяку власність у Відні.

Це було надто м’яко сказано. Всі знали, що Андре Брокхард — впливовий акціонер двох найбільших промислових компаній Австрії. Після аншлюсу — гітлерівської окупації 1938-го — підприємства замість машин і обладнання почали виробляти зброю для Німеччини та її союзників. Брокхард став мультимільйонером. А тепер Хелена дізналася, що йому належить і будинок, у якому вона живе. Вона відчула, як до горла підступає клубок.

— Та не засмучуйся так, моя люба Хелено, — сказав Брокхард, і в його голосі раптом знову почулося тепло. — Бач, я зовсім не збираюся відбирати будинок у твоєї матері.

Але клубок у горлі в Хелени зробився ще більшим. Так, Брокхард зараз цілком міг би додати: «Чи у моєї невістки».

— Венеціє! — крикнув раптом Брокхард.

Хелена обернулася до дверей стайні. З напівтемряви виходив хлопчик-конюх і вів за вуздечку сліпучо-білого коня.

Хоча в голові роїлися тисячі думок, це видовище змусило Хелену забути про все. Прекраснішого за цього коня їй не довелося бачити ніколи за все своє життя. Це було воістину неземне створіння.

— Ліпіццанер, — сказав Брокхард. — Порода, що найкраще надається дресируванню. Їх привезли Максиміліану Другому з Іспанії тисяча п’ятсот шістдесят другого року. Ви з матір’ю, звісно ж, бачили їх в іспанській школі верхової їзди у Відні, чи не так?

— Звісно.

— Це не гірше, ніж дивитися балет, правда?

Хелена кивнула. Вона не могла відвести очей від прекрасної кобилиці.

— Тут, у Лайнцер-Тірґартені, вони відпочивають улітку, до кінця серпня. На жаль, ніхто, крім наїзників іспанської школи, не має права на них їздити. Адже недосвідчений наїзник може зіпсувати скакуна. І роки дресирування підуть нанівець.

Кобилиця була осідлана. Брокхард узяв вуздечку, конюх поспішно пішов геть. Тварина стояла напрочуд спокійно.

— Дехто стверджує, що це жорстоко — навчати коней танцювати, що тварина страждає, коли її змушують робити щось усупереч її єства. Ті, хто так кажуть, ніколи не бачили, як тренують цих коней. А я бачив. І, запевняю тебе, коневі це подобається. Знаєш чому? — Він погладив кобилку по морді. — Тому що це закон природи. Господь у своїй мудрості зробив так, що для нижчої істоти немає і не може бути більшого щастя, ніж служити і підкорятися вищій. Візьмімо, наприклад, дітей і дорослих. Чоловіка й жінку. Навіть у так званих демократичних країнах слабкі добровільно віддають владу еліті, яка і сильніша, і розумніша, ніж вони. Це так, тому що це так. І саме через те, що всі ми — створіння Божі, вищі повинні потурбуватися про те, щоб нижчі їм підкорялися.

— Щоб ощасливити їх?

— Саме так. Хелено, ти надто тямуща як для… такої молодої жінки.

Вона не могла зрозуміти, на якому з цих слів він акцентував найбільше.

— Це