Читати книгу - "Ловець снів"

Піт тихо, але без найменшого страху в голосі відповідає:

— Зрозумів, Генрі.

- І що сильніше ти нас поб’єш, то тобі буде гірше, — продовжує Джонсі. Генрі вже доводилося бувати в таких колотнечах, але для Джонсі все, що відбувається, — справжнє одкровення; він ледь стримує сміх. — Навіть якщо ти й правда вб’єш нас, що з того матимеш? Піт усе одно розповість. Він швидко бігає.

— Я теж швидко бігаю, — холодно цідить Річі. — Я зловлю його.

Генрі повертається спочатку до Джонсі, потім до Бобра. Обидва стоять упевнено, з рішучим виглядом. Бобер навіть робить щось більше. Він швидко нахиляється, піднімає два камені — розміром з яйце, тільки з нерівними краями — і починає ними постукувати. Звужені очі Бобра бігають між Річі Ґренадо і найбільшим із хлопців. Зубочистка у нього в роті агресивно смикається вгору-вниз.

— Коли вони підуть, бери Ґренадо, — говорить Генрі. — Решта двоє до Піта навіть і близько не підберуться. — Він кидає погляд на Піта, той блідий, але не переляканий — очі горять, і він мало не пританцьовує нетерпляче, готовий зірватися з місця. — Розкажеш мамі. Розкажеш, де ми, щоб вона прислала сюди поліцію. І не забудь ім’я цього мудили. — Обвинувачувальним жестом окружного прокурора він показує пальцем на Ґренадо, на обличчі якого знову проступає невпевненість. Ні, щось більше, ніж невпевненість. Він боїться.

— Річі Ґренадо, — говорить Піт і починає пританцьовувати по-справжньому. — Не забуду.

— Давай, підходь, лупа підзалупна, — випалює Бобер. Потрібно віддати йому належне, він завжди вмів припечатати. — Я тобі знову ніс зламаю. Яким треба бути сцикуном, щоб піти з футбольної команди через зламаний ніс?

Ґренадо не відповідає — можливо, просто не знає, кому з них відповідати, — і відбувається щось дивне: інший хлопець у форменій куртці, Данкен, теж починає невпевнено бігати очима. Червоногарячий рум’янець проступає в нього на щоках і розповзається на лоб. Він облизує губи й невпевнено дивиться на Річі. Тільки одоробло тепер, схоже, готовий лізти в бійку, і Генрі навіть майже сподівається, що вони почнуть битись. І якщо почнуть, Генрі, Джонсі та Бобер дадуть їм жару, ще й якого жару. Через цей жахливий плач, цей бісів плач, який застрягає у тебе в голові і звучить-звучить-звучить.

— Гей, Річі, може, нам варто… — починає Данкен.

— Убити їх, — гримить одоробло. — Розхерячити на хер.

Цей робить крок уперед, і якоїсь миті здається, що зараз усе розвалиться. Генрі знає: якщо одороблу дозволити зробити хоча б іще один крок, він опиниться поза впливом Річі Ґренадо, як старий злий пітбуль, який зривається з повідка і мчить на жертву, снаряд із плоті.

Але Річі не дає йому зробити цей наступний крок, крок, який обернеться для них неприємностями з поліцією. Він хапає одоробло за передпліччя, товще, ніж біцепс Генрі, і вкрите жорсткими рудуватими волосками.

— Ні, Скотті, — каже він. — Чекай хвилинку.

— Так, чекай, — повторює Данкен, і в його голосі вже чути майже панічні нотки. Він кидає на Генрі погляд, який Генрі навіть у свої чотирнадцять років сприймає як дивний. Це докір. Наче це Генрі з друзями робить щось негоже.

— Чого ти хочеш? — питає Річі в Генрі. — Хочеш, щоб ми пішли?

Генрі киває.

— А якщо ми підемо, що ви будете робити? Кому розповісте?

Генрі відкривається дивовижна річ: йому хочеться зірватися з ланцюга не менше, ніж одороблу Скотті. Десь у душі він навіть хоче спровокувати бійку, закричати у відповідь: «ВСІМ! ВСІМ, ТВОЮ МАТЬ!» Він знає, що друзі не підведуть, ніколи слова не скажуть, навіть якщо їх відлупцюють так, що вони опиняться в лікарні.

Але хлоп’я. Ця бідна маленька дитина, яка пхикає, розумово відстала дитина. Закінчивши з Генрі, Бобром і Джонсі (з Пітом теж, якщо зможуть його зловити), великі хлопці візьмуться за хлопчиська і вже не обмежаться годуванням його сухим собачим лайном.

— Нікому, — каже він. — Ми нікому не розповімо.

— Брехло сране! — вигукує Скотті. — Він — сране брехло, Річі. Подивись на нього.

Скотті знову поривається кинутись уперед, але Річі дужче стискає передпліччя здорованя.

— Якщо ніхто не постраждає, — вимовляє Джонсі благословенно розважливим тоном, — то й розповідати не буде про що.

Ґренадо дивиться на нього, потім знову на Генрі.

— Присягнися Богом.

— Присягаюся Богом, — киває Генрі.

- І ви всі присягніться Богом, — говорить Ґренадо іншим.

Джонсі, Бобер і Піт слухняно присягаються Богом.

Ґренадо на довгу хвилину замислюється, потім киває.

— Та пішли ви, гаразд. Ми йдемо.

— Якщо сунуться, біжи навколо будівлі в інший бік, — напучує Генрі Піта, кажучи дуже швидко, тому що великі хлопці вже рушили з місця. Але Ґренадо, як і раніше, надійно тримає Скотті за передпліччя, і Генрі це здається хорошим знаком.

— Буду я гаяти час, — презирливо кидає Річі Ґренадо, від чого Генрі хочеться розсміятись… але він зусиллям волі зберігає кам’яне обличчя. Сміятися на цьому етапі — не найкраща ідея. Глибоко в душі він невдоволений таким результатом, але його друзі мало не трясуться від полегшення.

— А взагалі, тебе це їбе? — запитує його Річі Ґренадо. — Воно тобі треба?

Генрі хочеться поставити запитання у відповідь — запитати Річі Ґренадо, як він міг таке зробити, і це не риторичне запитання. Цей плач! Господи! Але він мовчить, знаючи, що будь-яке слово може спровокувати вишкребка і тоді все почнеться спочатку.

Зараз відбувається щось на зразок танцю, схожого на той, якого навчають у першому й другому класах. Коли Річі, Данкен і Скотт ідуть у бік під’їзної дороги (перевальцем, намагаючись удавати, що йдуть із власної волі, а не тікають від купки хлопчаків із середніх класів), Генрі та друзі спочатку повертаються, щоб бути до них обличчям, потім шеренгою відступають до хлопчини в трусах, що стоїть на колінах і плаче, — прикриваючи його від них.

На розі Річі зупиняється і кидає на них останній погляд.

— Ми ще побачимося, хлопці, — каже він. — Сам на сам або всі разом.

— Так! — погоджується Данкен.

— Решту життя будете валятись у кисневій палатці , — додає Скотт, і Генрі мало не пирскає сміхом. Він сподівається тільки, що його друзі промовчать, — що зроблено, те зроблено, — і ті, на щастя, нічого не говорять. Це майже диво.

Останній зловісний погляд Річі, і вони зникають за рогом. Генрі, Джонсі, Бобер і Піт залишаються з хлопчиною, який стоїть, гойдаючись уперед-назад, на брудних колінах. Замазане брудом і сльозами нерозуміюче обличчя обернене до білястого неба,