Читати книгу - "Італійські черевики"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У стайню зайшов Матс Карлсон і почав кидати худобі сіно. Він працював повільно, наче був змушений виконувати вкрай остогидлу роботу.
— Аґнес просила тебе зайти в дім, — раптом сказав він. — Я забув тобі сказати.
Я повернувся назад. Сіми біля вікна вже не було. Легкий вітер розвівав дрібний сніг. Я змерз і почувався втомленим. Аґнес чекала на мене в сінях.
— Сіма втекла, — промовила вона.
— Але ж я бачив її зовсім нещодавно!
— Це було тоді. А тепер вона втекла. У твоїй машині.
Я перевірив кишеню, в якій лежали ключі. Я був певен, що замкнув машину. З віком дедалі більше ключів опиняється в кишенях. Це стосується навіть тих, хто живе самотньо на віддалених островах.
— Я розумію, ти мені не віриш, — сказала вона. — Але я бачила, як машина від’їхала. І Сіминої куртки нема. В неї є одна особлива куртка, яку вона завжди надягає, тікаючи. Можливо, їй здається, що ця куртка робить її невразливою та невидимою. Меча вона теж узяла з собою. Кляте дівчисько!
— Але ж ключі від машини в мене в кишені!
— У Сіми був колись хлопець, Філіппо, приємний молодий італієць, який навчив її, як відчиняти замкнені машини і запускати мотор. Він завжди крав лише автомобілі, які стояли біля басейнів чи будинків із нелегальними гральними закладами. Він знав, що власники таких машин якийсь час не даватимуть про себе знати. Тільки аматори-невдахи крадуть машини зі звичних стоянок. До того ж басейни та гральні заклади розташовані ближче до центру, ніж майданчики для довготривалого паркування біля аеропорту Арлянда. Зайва трата часу на дорогу, вважав він.
— Звідки ти це все знаєш?
— Сіма розповідала. Вона мені довіряє.
— Але тим не менше тікає в моїй машині.
— Це теж можна вважати виявом довіри. Вона сподівається, що ми її зрозуміємо.
— Я хочу повернути свою машину!
— Сіма зазвичай палить мотор. Ти ризикував, приїхавши сюди. Але, звичайно ж, ти не міг цього знати.
— Я зустрів одного чоловіка з псом. Він назвав дівчат клятими дітиськами.
— Я теж так кажу. Який у нього пес?
— Цього я не знаю. Коричневий і кудлатий.
— Тоді це Александер Брюн. У минулому шахрай, який працював в ощадному банку і виманював гроші в клієнтів. Він підробляв підписи, плів небилиці про те, що добре розуміється на акціях, і продавав опціони, доки все не пішло шкереберть. Його навіть не посадили. А тепер він сито живе собі на привласнені гроші, які поліція так і не знайшла. Він ненавидить мене та дівчат.
Ми зайшли в кабінет. Вона зателефонувала в поліцію і розказала, що трапилось. Я з дедалі більшим обуренням слухав цю, як здавалось, приємну розмову з полісменом, що, вочевидь, не спішив шукати втікачку, котра тим часом добивала мою і без того нікудишню машину.
Розмова закінчилась.
— І що відбувається?
— Нічого.
— Але ж вони мусять хоч щось зробити!
— У них немає досить людей, щоби братися шукати Сіму й твою машину. Врешті колись бензин закінчиться. Тоді Сіма вийде з машини і пересяде на поїзд чи автобус. Або ж украде ще якусь машину. Одного разу вона повернулася сюди на вантажному мопеді. За якийсь час вона завжди повертається. Більшість утікачів вирушає в дорогу, не маючи цілі. Хіба ти ніколи не втікав?
Я подумав, що єдина правдива відповідь — що я перебував у втечі вже понад дванадцять років. Але я цього не сказав. Я не відповів узагалі.
Близько шостої ми повечеряли. За столом сиділи Аґнес, Матс Карлсон і я. Аїда накрила на стіл ще й на тих двох дівчат, що втекли. Ми їли зовсім позбавлену смаку рибну запіканку. Зі злості я їв надто швидко. Здавалось, Аїду пожвавила втеча Сіми, і вона без упину говорила. Матс Карлсон слухав і підбадьорював її, в той час як Аґнес їла мовчки.
Після вечері Аїда і Матс Карлсон прибрали зі столу і заходились коло посуду. Ми з Аґнес вийшли до хліва. Я перепросив у неї, якомога докладніше пояснивши їй, як сталася помилка того злощасного дня. Я розповідав повільно й докладно, щоб не пропустити жодної подробиці. Хоча, власне кажучи, мені досить було кількох слів, щоби все пояснити. Сталось те, що не повинно було статись. Як от капітан літака строго зобов’язаний провести детальний огляд свого літака перед вильотом, так і я повинен був перевірити, чи правильну руку помито й підготовлено, — але я не зробив цього.
Ми сиділи на тюках соломи. Вона не спускала з мене погляду, поки я говорив. Коли я замовк, вона витягла з мішка моркву і дала коням, потім вона сіла поруч зі мною на соломі.
— Я проклинала тебе, — сказала вона. — Ти ніколи не зрозумієш, як почувається людина, яка любить плавання, але змушена його покинути. Я уявляла, що одного дня розшукаю тебе і відріжу руку зовсім тупим ножем. Я хотіла обмотати тебе колючим дротом і кинути в море. Але тепер, коли я бачу і слухаю тебе, ці бажання зникають. Ненависть утрачає свою силу з часом. Вона може живити нас ілюзорною енергією, та все-таки ненависть — це руйнівний паразит. Тепер мене хвилюють мої дівчата.
Вона обняла мою руку.
— Не думаймо про це зараз, — промовила вона. — Все закінчиться сентиментами, а я цього не хочу. Однорукі дуже легко піддаються емоціям.
Ми повернулись у дім. З Аїдиної кімнати долинала гучна музика. Скрипучі гітари та глухі баси — аж стіни двигтіли. У кишені Аґнес задзвонив телефон. Вона відповіла, послухала і сказала декілька слів.
— Це Сіма. Вона передала вітання.
— Вітання? Де вона?
— Вона не сказала. Вона попросила, щоб Аїда їй подзвонила.
— Я не чув, щоб ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Італійські черевики», після закриття браузера.