read-books.club » Сучасна проза » Італійські черевики 📚 - Українською

Читати книгу - "Італійські черевики"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Італійські черевики" автора Хеннінг Манкелль. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 74
Перейти на сторінку:
Що тобі треба?

— Аїда розгнівалась. Усім погрожує, а найбільше мені. Хоче задушити Сіму.

— Що сталося?

— Не знаю. Може, їй просто стало нудно.

— Хай звикає. Лиши її в спокої.

— Вона хоче поговорити з тобою.

— Скажи, що я скоро прийду.

— Вона хоче, щоб ти прийшла негайно.

— Вже йду.

Молодик зник.

— Нездара, — сказала вона, усміхнувшись. — На мою думку, за ним треба наглядати. Але він не ображається, що я сварюсь на нього. Я завжди можу спихнути все на свою руку. Його скерували сюди з якоїсь біржі праці. Він мріє потрапити в якусь із тих телепрограм, де треба кохатись перед камерою. А якщо не вдасться, тоді вже хоча б стати ведучим програм. Він не розуміє, що його перевага тут у тому, що він єдиний молодий чоловік у товаристві моїх дівчат. Дуже сумніваюсь, що Матс Карлсон зуміє зробити успішну кар’єру в сфері мас-медіа.

— Як цинічно.

— Зовсім ні. Я люблю своїх дівчат і навіть Матса Карлсона. Але я не роблю йому послуги, заохочуючи до здійснення його фантазій чи змушуючи повірити, начеб він забагато трудиться отут. Я даю йому змогу зрозуміти себе і вказую шлях, який, можливо, приведе його до мети. Але непогано, якщо я помиляюсь. Можливо, одного дня він обстриже своє довге волосся і спробує нарешті зробити щось значуще.

Вона встала, вивела мене у вітальню і сказала, що незабаром повернеться. Із другого поверху і далі гримів рок.

З дахів за вікном сипався сніг, дрібні пташки пурхали, немов мерехтливі тіні поміж гілками дерев. Я здригнувся. Сіма нечутно ввійшла до кімнати за моєю спиною. Цього разу в її руках уже не було гострого меча. Вона сіла на диван, підібгавши під себе ноги. Весь час вона була дуже насторожена.

— Чому ти розглядав мене крізь бінокль?

— Я дивився не на тебе.

— Але ж я тебе бачила. Педофіл.

— Що ти маєш на увазі?

— Я знаю таких, як ти. Знаю, які ви.

— Я прийшов зустрітися з Аґнес.

— Навіщо?

— Це наша справа.

— Вона тебе збуджує?

Її слова приголомшили мене, і я почервонів.

— Думаю, нам варто припинити цю розмову.

— Яку розмову? Відповідай на моє запитання!

— Нема на що відповідати.

Більше запитань не було. Сіма відвернула обличчя, і, здавалось, їй набридло намагатися втягнути мене у розмову. Я почувався ображеним. Звинувачувати мене в педофілїї — це вже занадто. Я крадькома на неї подивився: вона завзято гризла нігті. Її чорно-руде волосся було скуйовджене, наче вона розчісувала його в нападі шалу. За залізним панцером я вгледів маленьку дівчинку в завеликому та зачорному одязі.

До кімнати ввійшла Аґнес. Сіма враз підвелась і вийшла. З’явився дресирувальник — і звір утік, подумав я. Вона сіла на те ж місце, де щойно була Сіма, і так само, мовби вони змовились, підібгала ноги.

— Аїда — маленька дівчинка, в якої раптом відкрились очі на цей світ, — сказала вона.

— Що сталось?

— Абсолютно нічого. Їй просто нагадали, хто вона така. Безнадійно порожнє місце, як вона сама каже. Невдаха серед інших невдах. Якби у Швеції заснували партію невдах, то знайшлося б немало таких, хто зміг би солідаризуватись і поділитися досвідом. Мені тридцять три. А скільки тобі?

— Вдвічі більше.

— Шістдесят шість. Це багато. Тридцять три — це ще досить мало. Але досить, аби знати, що ще ніколи ця країна не перебувала в такій напрузі, як тепер. Але ніхто наче й не бачить того, принаймні ті, хто повинен таке відчувати. У цій країні існують невидимі мури, що невпинно розростаються, розділяють та віддаляють людей. Ззовні здається, що все навпаки. Досить просто сісти в метро в Стокгольмі й поїхати в передмістя. Це недовга дорога, якщо говорити про кілометри, проте водночас це величезна відстань. Уважати, що це інший світ, — нонсенс. Це той самий світ, але кожна станція, що віддаляє тебе від центру, — це ще один мур. Врешті ти досягаєш крайньої межі периферії, і тобі самому вибирати: дивитись правді у вічі чи ні.

— А в чому полягає правда?

— У тому, що найвіддаленіша окраїна — це насправді центр, який помалу геть перетворює Швецію. Повільні рухи осі міняють місцями внутрішнє і зовнішнє, близьке і далеке, центр і периферію. Мої дівчата стоять на нічийній землі, де нема на що оглядатись і чого сподіватись. Нікому вони не потрібні — їх просто викинули. Нічого дивного, що єдине, чого вони можуть бути певні, — це їхня нікчемність, яка витріщається на них щоранку, як тільки вони прокидаються. Вони не хочуть прокидатись! Не хочуть уставати з ліжка! В їхніх душах затаївся біль, ще коли їм було п’ять-шість років.

— Невже все справді настільки зле?

— Навіть гірше.

— Власне, я живу на острові. Там немає передмість, лише острівці та скелі. І вже поготів там нема нещасних дівчат, які вибігають назустріч із самурайським мечем у руках.

— Ми так погано ставимось до наших дітей, що врешті-решт вони можуть виражати себе лише в насиллі. Давніше це стосувалося лише хлопців. А тепер маємо справу з жорстокими бандами дівчат, які не цураються чинити бездушне насильство над іншими. З розпачу дівчата поводяться зі своїми хлопцями, як справжні гангстери: вони гадають, що тим здобувають собі порятунок, — і це найбільша поразка.

— Сіма назвала мене педофілом.

— Інколи вона називає мене шльондрою. Але найгірше те, як вона називає саму себе. Я навіть не наважуюсь про це думати.

— І що ж вона каже?

— Що вона мертва. Серце в ній завмирає. Вона пише чудернацькі вірші, які без жодних пояснень залишає на моєму столі або запихає у мої кишені. Цілком імовірно, що через десять років її вже не буде серед живих. Вона може вкоротити собі віку, або це зробить хтось інший. Або ж вона стане жертвою наркотиків. Так, найпевніше, кінчиться її похмура казка. Проте вона може й оминути таку долю, у ній є для цього сила. Якщо тільки їй вдасться позбутися відчуття нікчемності, що не дає їй спокою. А для цього я повинна зуміти відкрити у ній друге дихання, освіжити її застояну кров та розвіяти затхлі почуття.

Вона встала.

— Мені треба змусити поліцію докласти трохи більше зусиль, розшукуючи Міранду. Можеш тим часом прогулятись униз до стайні, а потім знову продовжимо розмову.

Я вийшов.

1 ... 40 41 42 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Італійські черевики», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Італійські черевики"