Читати книгу - "Айвенго (укр)"

найкраща їжа шкідлива всухом’ятку, – вів далі король, – нашому економу буде наказано доставляти у твою келію щороку бочку іспанського вина, барильце мальвазії та три бочки еля найкращого сорту. Якщо ж ти і цим не погасиш своєї жаги, відлюднику з Компенгерста, приходь до двору і познайомся з моїм ключником.

– А що ж одержить святий Дунстан? – опустив очі чернець.

– Підкапок, стихар і покрову для вівтаря. – Ричард перехрестився. – Одначе не перетворюватимемо на жарт те, що робиться в ім’я Господа.

Фізіономія брата Тука розплилася в посмішці, але він одразу ж зігнав її з обличчя, опустився на коліно та поцілував простягнену руку короля зі словами:

– Дай Боже вашій величності сплачувати всі свої борги так само акуратно!

– Якби можна було відбутися такими дрібницями, – зітхнув король, – кредитори не спустошували б мою казну. Встань, мій нічний друже, попрощаємось…

Чернець підвівся, ще раз із глибокою пошаною вклонився Ричардові та зник у чагарнику.

Тієї ж хвилини тишу порушив тупіт кінських копит.

Розділ 36

На стежці з’явилися Вілфред Айвенго на коні абата, і Гурт, який супроводжував його на бойовому коні лицаря, – монастирський коваль устиг-таки впоратися з підковами до їхнього від’їзду.

Айвенго безмежно здивувався, коли серед хащів перед ним раптом постав лицар у чорних обладунках, забризканих кров’ю, – він миттєво впізнав у ньому свого короля. Навколо валялися мертві тіла й трупи коней – сліди недавнього жорстокого бою.

He менше вразило його й те, що Ричард Левове Серце був оточений безліччю йоменів і лучників, зовнішність яких свідчила про те, що вони належать до лісового братства, інакше кажучи, – до розбійників. Ця строката компанія зовсім не була схожа на почет могутнього короля. Вілфред розгубився: чи має він при цих людях говорити з Ричардом як із мандрівним Чорним Лицарем, чи звернутися до нього як до короля?

Ричард помітив його вагання.

– Нічого не бійся, Вілфреде! – крикнув він. – Можеш називати Ричарда Плантагенета його власним ім’ям. Моє оточення – істинно англійські серця, навіть якщо деякі з цих відважних людей через свою запальність і втратили пряму стежку.

– Сер Вілфреде Айвенго, – промовив Робін Гуд, виступаючи вперед, – мені нічого додати до слів його величності. Але все-таки зауважу, що серед тих, хто чимало постраждав у ці дні від гноблення баронів і можновладців, у короля Англії немає слуг, вірніших і відданіших за нас!

Юнак зіскочив із коня і передав повіддя Гуртові.

– Я в цьому й не сумніваюсь, якщо ти тут, хоробрий стрільцю, – мовив Вілфред. Він повернувся до короля, опустився на коліно, підвівся і здивовано спитав: – Але що все це означає? Чому скривавлені обладунки короля і що за трупи валяються біля ніг його величності?

– Ворожа засідка, – пояснив Ричард. – На мене й мого провідника по-зрадницькому напали. І лише завдяки цим відважним людям вони отримали те, чого заслужили… А проте, – додав король, посміхаючись, – час би й тебе, Вілфреде, зарахувати до зрадників – адже ти повівся найнепокірнішим чином і не виконав мого наказу. Чи не я заборонив тобі залишати монастир до цілковитого зцілення?!

– Рани затяглися, – відповів Айвенго, – сили повернулися до мене. Але скажіть мені, ваша величносте, навіщо вам знадобилося піддавати небезпеці своє життя на турнірі, під час облоги замку барона де Бефа, у полум’ї пожежі та на безлюдних стежках? Невже воно рівноцінне життю простого мандрівного лицаря, для якого найдорожчими за все у світі є честь і слава, здобуті мечем і списом?

– А Ричард Плантагенет, – відповів король, – ніколи й не шукав іншої слави. І йому найдорожча за все та, про яку ти кажеш, Вілфреде. Я більше пишаюся перемогою, здобутою своїм мечем, ніж досягнутою на чолі стотисячного війська.

– Але подумайте про нашу державу, ваша величносте! – вигукнув юнак. – Англії загрожує розорення та усобиця, а вашим підданим – тисячі лих, якщо вони залишаться без свого монарха в одній з тих сутичок, у які ви бажаєте втручатися…

– Ти вчасно згадав про мій трон і підданих! – починаючи сердитися та злегка знизивши голос, заперечив Ричард. – Скажу тобі на це, сер лицарю, що коли я і роблю дурниці, то деякі чинять набагато нерозважніше. От, наприклад, мій слуга Вілфред Айвенго – він не тільки не виконує королівських наказів, але в нього ще й вистачає сміливості читати проповіді своєму королю. У кого з нас більше прав дорікнути іншому?… Одначе це лише жарт; пробач мені, мій вірний Вілфреде… Я недарма приховував своє перебування в Англії та закривав обличчя шоломом Чорного Лицаря. Іще якийсь час мені слід залишатися невпізнаним. Це необхідно для моїх близьких друзів і вірного дворянства, які мають зібрати свої дружини. Коли ж пошириться звістка про моє повернення, я буду готовий очолити настільки численне військо, що заколот згасне сам, без кровопролиття. Іще тільки доба – і Естотвіл, і Бохун матимуть досить сил, щоб вирушити на Йорк. Також я маю отримати звістки з півдня та півночі – від Солсбері, Малтона і Персі… Лорд-канцлер забезпечить нам підтримку Лондона. А до того часу ані мисливський ріг Вамби, ані дубина брата Тука, ані влучні стріли відважного ватажка розбійників не врятують мене від ворогів… До речі, куди це зник наш стрілець? Поклич– но його, сер Вілфреде!

Айвенго мовчки вклонився. Він надто добре знав характер Ричарда Плантагенета, щоб йому заперечувати. Та й сам король у глибині душі усвідомлював, що юнак має рацію.

Дочекавшись, коли на дорозі знову з’явився Робін Гуд, Ричард лагідно промовив:

– А скажи, лісовий королю, чи не знайдеться чогось перекусити твоєму брату-королю? Ці зрадники змусили мене добряче попрацювати, і я зголоднів… Сам знаєш, поминальний бенкет за Ательстаном почнеться ще не скоро.

– Правду сказати… – Стрілець збентежено замовк. – Краще з того, що знайдеться в наших коморах, навряд чи згодиться для такої особи, як ви…

– Припини хитрувати, друже Робіне, – посміхнувся Ричард. – Мабуть, смажена дичина? Що ж може бути кращим? Я не відмовлятимуся! Якщо королю не сидиться вдома, він не повинен скаржитися, що оленячу лопатку подають йому не на срібному блюді.

– У такому разі нехай ваша величність знову викаже честь моїй дружині, відвідавши одне потаємне місце, – сказав Робін Гуд. – Там знайдеться і добрий шмат оленини, і кружка елю до нього, і кубок доволі пристойного вина…

Ватажок розбійників вирушив уперед, указуючи шлях, а за ним уся лісова братія, яка тепер складала почет короля Англії. Ричард скочив у сідло бойового коня Айвенго, якого взяв за повід Гурт; десь позаду Вамба співав жартівливі пісеньки. Поруч із королем на неквапному монастирському Малкіні їхав Вілфред.

«Немає