Читати книгу - "Діалоги"

— на відході; муж, який не лише до самої смерті, а й дещо у самої смерті — вчиться! Ніхто довше від нього не філософував! Але такого великого мужа негоже покидати раптово, мужа, про якого маємо говорити лише з великою повагою. Передамо твоє ймення пам’яті прийдешніх віків, пресвітла голово, шануватимемо тебе, хто став такою великою часткою злочинних діянь Гайя!

XV

Втім, нічого то не дає, коли відкидаємо причини особистого смутку. Бо час од часу нас заполонює ненависть до людського роду загалом і перед очима постає безліч безкарних злочинів, коли подумаємо, що то за дивина тепер — щира душа, і якою чужинкою стає невинність, як рідко, хіба що задля користі, спромагаємось на правдивість; коли приглянемося до жадоби, до її, однаково огидних, набутків і втрат, до честолюбності, яка, вийшовши далеко поза свої межі, зблискує хіба що бридотою. Ось тоді душа поринає мовби у ніч, і коли з чеснотами, здається, покінчено, коли в інших сподіватися їх годі, а плекати в собі марно, — тоді й настає темрява.

Маємо, однак, схилятися до того, щоб усі ті людські пороки видавалися нам не так ненависними, як смішними. Наслідуймо радше Демокріта, аніж Геракліта. Цей, тільки-но опинявся серед люду, одразу плакав, а той — сміявся. Цей, що б ми не робили, в усьому бачив щось жалюгідне, той — безглузде. Все треба полегшувати й не так близько брати до серця. Розумніше насміхатися з життя, аніж його оплакувати. Врешті, більше прислужився людському роду той, хто з нього сміється, аніж той, хто плаче над ним. Бо той залишає якесь місце надії, а цей, по-дурному оплакує те, що не надіється виправити. Озирнувшись довкола себе і все добре зваживши, кращої вдачі буде той, хто не стримається від сміху, аніж — хто від сліз. Бо в того, хто сміється, душу колихнули лишень дуже легкі порухи, адже в усіх тих життєвих лаштунках, усіх пишнотах, якими б вони не були, він не бачить нічого значного, нічого поважного чи гідного.

Хто пильно приглянеться до того, що веселить нас, а що засмучує, той не зможе не погодитися з Біоном{182}, який сказав: «Усе те, чим люди займаються, — то одна лиш комедія, а в їхньому житті — стільки святості й поваги, скільки й у їхніх задумах». Але краще на ті людські звичаї і пороки дивитися спокійно — ані сміхом не вибухати, ані слізьми не проливатися{183}. Бо то одвічна мука — перейматися чужими бідами чи, навпаки, що геть не по-людському, втішатися ними. Але й плакати, коли, скажімо, хтось хоронить сина, вдавати з себе засмученого — яка з тієї людяності користь? Та навіть у своїх бідах стражданням маємо вділяти стільки, скільки того вимагає розум, а не звичка. Чимало є таких, що проливають сльози напоказ{184}, а нема кому показувати — очі сухі: негарно це, здається їм, не плакати, коли всі плачуть. І так уже глибоко вкоренилось те зло, залежати від чиєїсь думки, що навіть біль, що є найприроднішим, найпростішим почуттям, навіть його зробили предметом наслідування.

XVI

Тут і насувається те питання, яке по-праву і засмучує нас, і, сказати б, обеззброює: як це так, що добрі люди погано закінчують: Сократа змусили покінчити з життям у в’язниці; Рутілія{185} — жити на вигнанні; Помпея і Ціцерона — підставити горло своїм клієнтам; Катона, що був живим зразком чеснот, — упасти на меч і тим самим засвідчити, що разом з ним гине й республіка. Боляче нам, що й казати, коли дивимось на ті кривдні дарунки долі. Чого вже чекати кожному з нас, коли найкращим — найгірше доводиться терпіти? То як тут бути?

Але гляньмо, як кожен з них усе це сприйняв. Якщо мужньо, то побажай такої мужності й собі. А якщо безславно, по-жіночому, прийняли страту, — то нічого не втрачено. Так ось: або своєю стійкістю вони гідні наслідування, або своїм боягузтвом — не гідні співчуття. Якщо мужня кончина видатних мужів робить нас боязкими, а не мужніми, то хіба щось може бути більшою для нас ганьбою? Хвалімо ж, ненастанно хвалімо такого мужа й кажімо: «Скільки мужності в тобі, стільки й щастя! Ти вихопився з павутини людських нещасть — уникнув заздрості й хвороб, ступив за поріг в’язниці; ти не з тих, хто заслужив собі у богів лихої долі, а з тих, хто не заслужив на те, щоб бути забавкою долі, — став недосяжним для неї! А щодо тих, хто тільки й думає над тим, як би то услизнути, хто й у смерті хапається за життя, — ті хай ідуть до рук ката. Не оплакуватиму ні веселуна, ані плаксія: той сам утер мої сльози, а цей своїми сльозами зробив себе негідним моїх. Оплакуватиму Геракла, який спалив себе живцем; Регула, пробитого сотнями цвяхів, того ж Катона, який з такою мужністю перетерпів свої рани. Усі вони коштом якихось хвилин здобули собі вічність: через смерть прийшли до безсмертя.

XVII

Чимало неспокоїв ще й від того, що якось сторожко поводишся: ніколи не буваєш природним, яким є, подібно до тих багатьох, чиє життя — то щось лише для показу, лише гра, вдавання. Та як же вимучує те постійне приглядання до самого себе, страх, що тебе зауважать не таким, яким ти є зазвичай! І доки вважатимемо, що ми постійно у когось на оці й на язиці, доти й не позбудемося тієї тривоги. Різне ж трапляється, що мимо нашої волі може нас викрити. Та навіть коли та пильність не зраджуватиме нас, хіба то приємно, хіба спокійно так жити — день-денно під личиною? Яка ж натомість насолода від непідробної, що сама красить себе, щирої простоти, яка нічим не приховує своїх звичаїв!

Але й таке життя не забезпечене від зневаги, якщо все воно — в усіх на очах. Є ж бо й такі, хто криво дивиться на те, що бачить зблизька. Чеснота, однак, не здешевіє, хоч як близько не потрапляла б комусь на очі. Та краще вже зазнавати зневаги через простоту, аніж мучитися тим постійним вдаванням. Але й тут маємо дотримуватись міри; велика ж різниця в тому, як ти живеш: просто чи недбало. Час од часу мусиш ховатися в самому собі, бо спілкування з тими, хто геть до нас не подібний, порушує увесь уклад нашої душі, відновлює пристрасті, роз’ятрює те, що в ній було ще слабке, незагоєне. Треба