Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

– Якщо б викрадення стосувалося його бізнесу, Ковшов, мабуть, сам би вже рив? – скорчив розумника Лисиця. Перед красунею не хотілося пасувати.

– Думаю, вже риє, – зупинилась Олена й поправила волосся. – Можливості є. А заява й істерика – щоб очі замилити. І рити під цим прикриттям. Хоча як тут без істерики? Не дай, Господи, опинитися на його місці.

– Будуть тиснути?

– Звісно. Для цього й зроблено.

– А якщо викуп?

– Усе розкажуть. Коли, що, де і як. Тоді наші розроблятимуть операцію. Якщо звернеться.

– А якщо ні?

– Гм… Проблем буде більше. Тут треба професійно чухатись, а не самодіяльністю займатися. Є спеціальні підрозділи. Там люди з досвідом.

– А може, дівчинка сама це влаштувала? Тим більше в неї такий стрес.

– Хтозна, – стенула плечима блондинка. – Зараз ми можемо тільки поштрикати пальцем у небо. Але навряд, щоб угадали. Або буде, або ні.

– Таке ж траплялося не раз, коли мажорчики татусів хотіли «на бабки виставити».

– У чужу душу не влізеш…

– Знову ж таки конкуренція між моделями – святе, – і далі вдавав розумника Лисиця. – Там же справжнє кодло зміїне. – Сказав, і одразу згадалося: «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати». Змії. Скрізь змії. Але про Термінатора не забувай.

– Та куди тим зміям братися, – хмикнула дівчина. – Все крутіше!

– Могла якась зіронька нашептати коханчикові, щоб прибрали Амалію?

– Могла. Грошики зроблять усе. Майже все.

Пані капітан зайняла своє місце і глянула на годинник.

– Жахливо, – сів на гостьовий стілець професор і подивився на Олену.

– Навпаки, – відповіла та. – Нормально і звично. Це ж люди. Чого тільки не вигадають, аби одержати, що хочуть.

– Ваші там уже працюють?

– Який ви, – ледь усміхнулася слідчий. – Усе хочете знати.

– Я ж людина, – теж почав малювати на обличчі смайлика Богдан. – Це ж «нормально і звично». Та ще й для журналіста. Який займається розслідуваннями.

– А я ж ніде не фігуруватиму у ваших матеріалах? – насторожено поцікавилася Онищенко О. О.

– Тільки в романтичних мріях.

Почуте Олену спантеличило. Вона почала вдавати, що шукає щось серед паперів на столі. І не піднімала очей.

– Ви забули про варіант із Кречетом, – підштовхнув до потрібної розмови професор.

– Із Кречетом? – завмерла дівчина й подивилася на Богдана. – Точно. Забула, – знову опустила очі й задумалась. – А тут узагалі багато шансів, – ожила, підвелася, підійшла до шафи, відчинила дверцята зі склом. Шукаючи потрібну папку, продовжувала говорити: – Із самим Кречетом ще нічого не зрозуміло, а тут і його дівчина зникає. Наступного дня після його смерті. І жодних слідів.

– Я теж так подумав.

Лисиця відповів, «щоб було». Що більше перебував поряд із «богинею», то більше розчинявся в ній. І думати про розслідування не міг. Знову бурхлива хвиля гасала всередині. Олена ось. Дихає. Рухається. Усміхається. І знищує «з усіх видів зброї». Устояти навіть не думай. Але це знищення солодке. Та й сам же цього хотів. Сам тягнувся. Сам підганяв час. Аби якнайшвидше побачити. Ну і… Тепер – на. Тримай. Твоє… І ти вже зімлів. Розтанув. Розчинився в ній. Ану ж збери себе докупи!!! Ха! Розкажи це сліпому серцю… Та Лисиця усе ж зумів. Ну, ніби зумів. Напружився і – скинув із себе цю непотрібну зараз млість. Наступивши на горло власній пісні. Щоб і далі «допитувати» цілого старшого слідчого. В образі неземного божества.

– А ви знаєте, хто такий Термінатор? – Професор ніби щойно з тренінгу. Від Пилипа з конопель. Одразу вирішив перевірити, як працюють поради знаного «гуру».

Олену ніби на стілець електричний посадили. Без попередження ввімкнувши струм. А на обличчі – справді переляк. Вона на автоматі зачинила дверцята, забувши, навіщо сюди прийшла.

– Ви вже й до нього дісталися? – зміненим голосом поцікавилася капітанеса.

– Ну… ви ж розумієте… я сюди працювати приїхав, а не квіточки нюхати осінні, – намагався втекти від відповіді професор.

– Це все дуже серйозно. – Хвилювання у дівчини тільки наростало. Такою Богдан її ще не бачив. Ну, за ті кілька зустрічей. Та все одно. – Тримайтеся від нього на гарматний постріл. Або й ще далі. Обходьте десятою дорогою.

– Чому? – Лисиці здавалося, що це перебір. Звідки ці емоції? Термінатор видався освіченою та вихованою людиною. Майже вихованою… Легенда каже, що він – талановитий митець… Чаєм пригощав. Морозивом. Цитував Конфуція й Лао-цзи. Читав вірші. Правда, Марченко говорив, що його багато хто побоюється. Та Богдан страху великого не відчув. Хоч «імператор» і попередив, щоб не пхали у розслідування носа…

– Тому, – роздратовано кинула Олена.

– Цього мало, – спробував усміхнутися Богдан.

– Це велике «тому». Дуже велике. Ви навіть не можете уявити наскільки.

– Підкажіть. А я спробую. Я ж профе… – осікся Лисиця, ледь не попалившись, – профе-сіонал як-не-як. – На спині виступив піт. Холодний і неприємний. Але, слава Богу, викрутився.

– Забудьте, – захитала головою красуня. – І те, що я казала. І це ім’я. Але про гарматний постріл пам’ятайте. Це наказ.

– Та чому ж! – ледь не зірвався на крик професор. – Ви ж не пояснюєте!

– Це дуже небезпечно. – Олена ніби «здала» зараз державну таємницю. Не менше. Або – опинилася в клітці з тигром. Замкненій. І ключа загубили. Такий переляк читався в її прекрасних очах. Гм… А прекрасність навіть страху не дано пересилити. – Дуже!!!

– Він що, жорстокий убивця? – поцікавився Лисиця.

– Про нього ніхто нічого не знає. – Кожне слово прозвучало окремо. Щоб ти нарешті зрозумів, бовдуре тупоголовий!

– Тоді чому ж ви так настирливо мене відмовляєте? – щиро не тямив Богдан.

– Краще б він когось убив.

– Дивно чути таке від міліціонера… – Професор похитав головою.

– Зрозумійте ж ви, упертюх, віслюк столичний! – закричала дівчина, не витримавши. – Це не іграшки. Це – реальна небезпека! Хочете, щоб завтра ми розслідували вже ваше вбивство?

Тепер Лисиця злякався. Навіть не помітивши образи. Злякався не того, що сказала ця красуня. Злякався того, як це зроблено. Дівчиною керував страх. І це вже справді не жарти.

– Не дуже. – Цього разу усмішка вийшла непогана. Керівниця його шкільного драмгуртка оцінила б цей «шедевр». Шкода, сам «актор» його не побачив. Дзеркало далеко. – Я ж зачарований. Так що не треба хвилюватися.

– Ні, ви все-таки віслюк. – Дівчина цю «мантру» пропустила. Вона взялася в боки й почала різати правду-матку, не пропускаючи слова крізь сито. Так цей упертюх краще зрозуміє. Інакше з ними не можна. – Я говорю реальні речі. Його в нас усі бояться. Навіть ім’я намагаються не згадувати.

– Проти ночі? – хмикнув професор. – Наче хвостатого-рогатого?

– Ні проти ночі, ні проти дня, – тоном учительки початкових класів відповіла Олена. – Ні-ко-ли.

– Так я ж його імені й не згадував, – здивувався професор, розвівши руки. – Термінатор – це ж поганяло. А як його звати, я й не знаю.

– Баки забиваєте? – наїхала красуня. – Прикидаєтесь? – І ні жартівливого, ні грайливого в ній нічого не лишилось.

– Зовсім трошки, – стенув плечима Лисиця й усміхнувся.

– Якби ви розпитували про якогось демона, було б простіше. І мені б спокійніше.

– Нічого ж собі!

– Ага.

– Мені починати боятися?

– Починайте.

– А якщо серйозно? Чому ви так занервували?

– Бо Термінатор страшніший за десять демонів.

– Не дуже віриться…

– Не вірте. Але забудьте про нього. Як і про вбивство Кречета.

– Це саме мені сказав і Термінатор.

– Що? – Очі дівчини збільшилися вдвічі. – Ні. Ви точно божевільний. За якихось два нещасні дні встигнути так уляпатись. Нічого ж собі. Тала-а-ант. Майстер халепи. Спочатку я думала, що ви зберете матеріал для статті й тихенько почухраєте на Київ. А ви майже підставили шию під гільйотину. Не багатьом таке дано. Феноменально! – Вона невдоволено крутила головою, а обличчя показувало, наскільки все погано.

– «Мерсі за компліман», – не втрачав самовладання Лисиця. – Але я ніяк не допетраю, чому ви так злякалися? – Професору подобалася ця гра. І «суперник» теж. Такий шанс дізнатися нового. Шикарно!

– Тому що ви ходите біля краю прірви, – відрізала пані старший слідчий.

– А можете без метафор? – пішов далі за планом Лисиця. – Ну, щоб прямо в лоба.

– Термінатор – таємний мафіозі, – клюнула дівчина. –